Суперечки навколо реформування АРМА: на що варто звернути увагу насамперед

З  початком повномасштабного вторгнення росії в Україну перед вітчизняним та іноземними урядами-партнерами постало завдання ідентифікувати, заблокувати та в подальшому використати активи держави-агресора на користь нашої країни.

Якщо із блокуванням, наприклад золотовалютних резервів та власності російських олігархів, особливих проблем ні в кого не виникло, то конфіскація таких активів стала чималим викликом для всіх. 

Один з найбільших ризиків полягає у поспішних рішеннях щодо відчуження приватної власності, що в майбутньому може призвести до оскаржень таких дій в міжнародних судах та необхідності виплат росіянам компенсацій. 

Тому на Заході, насамперед в ЄС, дедалі частіше говорять про інший підхід до вирішення проблеми. Замість конфіскації і передачі конфіскованих активів Україні пропонується, по суті, модель управління ними з передачею Києву доходів. 

Такий механізм позбавить ризиків відчуження російської власності і одночасно дозволить використовувати її економічний потенціал для відшкодування збитків нашій державі.

В Україні сьогодні паралельно діє цілий ряд механізмів, орієнтованих на вирішення питань з активами країни-агресора. Це і примусове вилучення, і стягнення по санкційній процедурі, і конфіскація у кримінальних справах тощо. Але, попри те, що країна страждає від війни і потребує додаткових економічних ресурсів, ризик майбутніх оскаржень та компенсацій залишається проблемою. Тому фінальних рішень про відчуження активів росіян у нас поки що украй мало. 

Тож чи не доцільно зробити акцент саме на управлінні власністю рф та осіб, які підтримують її агресію? Адже так держава зможе контролювати ці активи, отримувати від них доходи та працювати над тривалими процедурами конфіскації без втрати економічної вигоди та ризиків квапливих і юридично хитких рішень. 

В Україні вже є інституція, яка працює за моделлю управління активами, перш за все арештованими, - АРМА. До цього органу з початку війни прикута особлива увага, оскільки більшість російських та білоруських активів не конфіскуються, а потрапляють під арешт і передаються відомству в управління. 

Останнім часом довкола відомства триває активна дискусія з приводу варіантів його реформування, перезавантаження чи навіть ліквідації. При виборі будь-якої альтернативи важливо врахувати, що АРМА управляє не конфіскованими, а саме арештованими активами, які залишаються приватною власністю до вироку суду. Такої компетенції не має жоден інший орган в Україні. Наприклад, той же Фонд держмайна також управляє активами, але вони є державною власністю, тобто держава має всі права і можливості ефективно ними розпоряджатися. Приватизація чи оренда державного майна – це діяльність, яка не має практично нічого спільного з тимчасовим управлінням арештованою власністю громадян, що фігурують у кримінальних справах. 

Тому доречно сконцентруватися на послідовному та системному вдосконаленні існуючого інституту управління арештованими активами. 

Крім очевидної необхідності в підвищенні прозорості розпорядження арештованим майном, важливими є ряд інших кроків. Так, АРМА отримує дуже багато арештованих часток у статутних капіталах та акцій. З цих активів держава може отримувати значні доходи, і це не потребуватиме значних зусиль від управителів. Але зараз управління такими активами не має жодної результативності, бо управлінські рішення треба погоджувати із власниками часток або акцій. У ситуаціях, коли власниками є росіяни чи білоруси, подібна вимога звучить зовсім абсурдно. Відтак, треба надати АРМІ можливість забезпечувати управління корпоративними правами у вигляді часток у статутних капіталах, акцій та паїв, що стане джерелом додаткових ресурсів для бюджету. 

Важливо також розмежувати управління активами в рамках різних процедур, насамперед санкційного та кримінального механізму.  Справа в тому, що АРМІ передають багато підсанкційних активів і, на перший погляд, це сприятливий чинник, адже ними можна управляти і одночасно працювати над стягненням. Але на практиці знайти управителя на актив, в який, з одного боку, потрібно інвестувати, а, з іншого, який держава може у будь-який момент стягнути на свою користь, - завдання не просте. Відтак, потрібно узгодити процедури, щоб вони доповнювали й посилювали одна одну, а не створювали взаємні ризики. Задача мінімум для цього – перехід санкційного активу у держвласність не повинен позбавляти управителя, якого АРМА визначило ще під час дії арешту на цей актив, можливості завершити управління відповідно до укладеного договору. Більш глобально, уряду слід випрацювати стратегію, яка врахує оптимальну модель (конфіскація, стягнення, вилучення) для різних активів та вирішить, що краще залишити під контролем держави, а що передати приватному сектору. 

Чи не найбільш важливе і складне завдання у випадку з АРМА – це якісна інтеграція органу та узгодження його функцій з іншими структурами, від яких залежить ефективне розпорядження арештованим майном. Сьогодні дії і можливості АРМА значною мірою залежать від рішень інших суб’єктів, наприклад правоохоронних і судових органів, але зворотній вплив, зокрема можливість коригувати такі рішення, відсутня. Коли суд, до прикладу, передає  в управління актив, яким по факту неможливо управляти, АРМА не має змоги ані попередити це, ні змінити, що перетворює орган на своєрідний острів, чиї проблеми залишаються тільки її власними турботами. 

При формуванні концепції реформи АРМА не менш важливо розуміти, що агентство – це не тільки один із критеріїв безвізового режиму з ЄС, а в умовах війни з рф – далеко не лише склад російських та білоруських активів. За більшість економічних об’єктів зі значною вартістю, які держава арештовує, вона ж і несе відповідальність. Це є запорукою як захисту права власності, так і передумовою справедливої компенсації суспільству за наслідки корупційних та інших злочинів. Саме для цього створена АРМА і саме це треба враховувати, працюючи над  її реформуванням.