Українська освіта на роздоріжжі: або інвестиції зараз, або відтік кадрів назавжди, — Анатолій Мельниченко, НТУУ "КПІ"

Про стан співпраці з корпоративним сектором, про лабораторії, дуальну освіту та наукові парки

Головним замовником та джерелом фінансування роботи вишу залишається держава. Але ще з дев'яностих років КПІ співпрацює з бізнесом, в тому числі транснаціональним у наукових та навчальних проєктах. У якому стані ця зараз співпраця зараз?

— Останніми роками суттєво пожвавилася – з великим, середнім і навіть малим бізнесом. Це пов’язано насамперед із дефіцитом висококваліфікованих кадрів, який відчувається вже, як мінімум, років п’ять. Бізнес змушений повертатися обличчям до університетів, розуміючи, що кваліфіковані кадри – один із ключових елементів їхнього функціонування. Ми взаємодіємо з бізнес-структурами в різних форматах. В цьому контексті я ділю бізнес на дві категорії: одні безапеляційно вважають, що університет просто повинен надавати підприємствам підготовлені кадри без будь-яких зобов'язань чи співпраці, а інші — розуміють, що для якісної підготовки фахівців і поповнення кваліфікованими кадрами необхідна тісна взаємодія з університетами.

Є бізнес, який сам приходить до нас з ініціативами та ідеями – це дуже цінна когорта нової хвилі підприємців. Ми також намагаємося взаємодіяти з підприємствами, які займають лідерські позиції у своїх галузях, щоб не втрачати динаміку розвитку спеціальностей і залишатися на передньому краї вищої технічної освіти.

Ваші колеги казали, що одним з найпоширеніших варіантів співпраці з бізнесом є фінансування лабораторій, що через бюрократичні перепони це є одним з найзручніших форматів.

— Ми не обмежуємося лабораторіями. Справді, кількість лабораторій профінансованих бізнесом у нас зростає. Зараз в університеті понад 60 центрів та лабораторій, кілька готуються до відкриття в новому навчальному році. Наприклад, компанія Ajax Systems останнім часом, на додаток попередньо відкритих, обладнала кілька лабораторій у КПІ – на факультеті електроніки, в Інституті телекомунікаційних систем, на приладобудівному факультеті. Melexis, як одна зі світових компаній-виробників автомобільних сенсорів, обладнала лабораторії з вимірювальною та обчислювальною технікою на кількох факультетах. Ця ж компанія щороку сплачує відібраним студентам факультету електроніки персональні стипендії у розмірі 10 тис. грн. 

Також персональні стипендії сплачуються НАЕК “Енергоатом” 1 тис. грн додатково до основної стипендії. Компанія Huawei протягом останнього часу обладнала лабораторію відновлювальних джерел енергії на факультеті електроенерготехніки та автоматики. На базі КПІ також створено академію Huawei, і вона була кілька років тому визнана найкращою з подібних проєктів, що існують в інших вишах. Ця компанія теж платить персональні стипендії в розмірі 10 тис. грн. З Першим Українським Міжнародним Банком ми започаткували у цьому році підготовку за освітньою програмою “Страхова та фінансова математика”.

Але це далеко не все. Ми просуваємо дуальну освіту, коли щонайменше 25% освітнього процесу здійснюється на підприємстві. При реалізації цієї форми здобуття вищої освіти бізнес бере на себе відповідальність за практико-орієнтовані дисципліни, забезпечує наставників, надає робоче місце студентам. Це поширено переважно на  магістерських програмах, але є і на бакалаврських.

Для бізнесу – це інвестиція в конкретних людей, для нас — це можливість надавати освіту, відповідну сьогочасному розвитку промисловості, а не за застарілими підручниками.  Зараз КПІ має близько 80 договорів про дуальну освіту. Серед компаній – Samsung, ДТЕК, Прогрестех-України, Ajax Systems, Мелексіс-Україна, Енергоатом, Huawei, Антонов, Київгума, Парашар Індастріз та інші.

Крім цього, у нас працюють три наукові парки — це форма спільної діяльності, де бізнес і науковці створюють стартапи, комерціалізують результати наукових досліджень та захищають інтелектуальну власність.

Один з них, Науковий парк адитивних технологій Sikorsky Challenge, займається новітніми розробками для медичної галузі, наприклад 3D-друку для протезування. "Фінкорд-Політех" та Науковий парк "Київська політехніка" – проєктами у сфері зв'язку, космічної галузі, енергетики та іншими.

Звичайно ж є і просто спонсорська допомога. Нещодавно компанія Boeing-Україна надала механіко-машинобудівному інституту КПІ 100 комп’ютерів, Huawei допоміг побудувати потужну гігабітну wi-fi сітку у кампусі. ПриватБанк, ПУМБ, Креді Агріколь та Сенс Банк також надавали допомогу при розв'язанні проблем придбання енергетичного обладнання або відновлення інфраструктури.

Про те, що заважає бізнесу працювати з КПІ

Будь-який виш державної форми власності має узгоджувати з Фондом держмайна орендні питання, закупівлі та інше. Наскільки це ускладнює роботу з бізнес-ком'юніті?

— Це трохи ускладнює взаємодію. Але не це є головною проблемою. Ми, в очах компаній стереотипно ще виглядаємо як державна, дещо забюрократизована структура зі своїм  документообігом, умовами щодо дотримання вимог навчальних планів. Через це деяким компаніям легше створити власні курси під формування конкретної компетентності, щоб швидше заповнювати власні вакансії. Вони інколи не готові чекати, поки ми проведемо все за необхідними процедурами (наприклад, громадське обговорення змін до освітньої програми). 

Водночас ми останнім часом стали суттєво гнучкішими та мобільнішими, йдемо на зустріч партнерам. Хоча треба враховувати, що завдання університету, на відміну від корпоративних курсів, — це формування універсального кваліфікованого фахівця з високим рівнем фундаментальної підготовки. 

Тож бізнесу складно з вами. А вам з бізнесом?

— Я б не сказав, що бізнесу з нами складно. Часто це залежить від величини компаній чи специфіки їх діяльності. Наприклад, є приватні компанії, в яких бюрократичні процедури ще громіздкіші, ніж у державних структурах.  Для нас співпраця з бізнесом – це переважно плюси. Але є й проблемні питання. Бізнес будує лабораторії, фінансує деякі проєкти – це є. Але не всі компанії спільно реалізуючи дослідницькі проєкти готові йти на те, щоб права на інтелектуальну власність  зберігалися за авторським колективом. А за кордоном нормальна практика – коли науковець і університет, який створив продукт, зберігають права інтелектуальної власності, продають ліцензії та отримують роялті від комерціалізації. 

Другий аспект – активність бізнесу щодо участі в R&D значно нижча, ніж у підготовці кадрів. А коли ще йдеться про фундаментальні  дослідження, то бізнес в цьому майже не зацікавлений. Вважається, що це — справа держави, адже швидких результатів, які можна комерціалізувати, на відміну від прикладних досліджень, бізнес не отримає.

Держава намагається фінансувати фундаментальні дослідження через Національний фонд досліджень, але обсяги неспівмірні з закордонними. Своєю чергою через гостре недофінансування фундаментальної науки у нас “буксують” в результаті й прикладні розробки. Адже прикладна наука має спиратися на фундаментальну. Не буде проривів у фундаментальній науці, то і не варто чекати проривів у прикладних розробках, зокрема й у сфері обороноздатності.

Про конкурентоспроможність української освіти

Ще до 2022 року українські абітурієнти протоптали доріжку до вишів країн Євросоюзу. Після широкомасштабного вторгнення за кордоном опинились мільйони наших співгромадян і навчання в європейських університетах тепер не дивина. Чи є ще шанси в українських університетах виграти конкуренцію з польськими, німецькими та іншими вишами?

— Я переконаний, що українські виші можуть конкурувати, навіть із наявною матеріальною базою та інфраструктурою. КПІ вигідно вирізняється за багатьма напрямками підготовки навіть порівняно з європейськими університетами. Загалом, вища освіта в Україні не така погана, як дехто думає або намагається так це представляти.

По-перше, наші студенти їздять за програмами академічної мобільності до європейських університетів, і їхній рівень підготовки не викликає зауважень. Вони успішно складають сесії, отримують високі оцінки, а іноземні виші навіть хочуть залишити їх у себе. 

По-друге, наші випускники бакалаврату вступають без проблем на магістратуру до Польщі, Німеччини, Франції, Нідерландів.

По-третє, на міжнародних змаганнях, наприклад із кібербезпеки, команда КПІ кілька років тому виграла перше місце серед 12 тисяч команд, обійшовши навіть США. Нещодавно в Японії ми також стали призерами. У прикладній механіці, хімічних технологіях наші студенти не пасуть задніх. Це дає підстави говорити, що ми ще маємо непоганий освітній потенціал.

Але диплом європейського університету дає більше можливостей для роботи, чи не так?

— Це не зовсім так. Інженери з українськими дипломами успішно працюють за кордоном після підтвердження диплома, яке часто здійснюється досить просто:  компанії надсилають нам запити про факт навчання і видачі диплому, а ми їх підтверджуємо (або ні). Навіть наші юристи за кордоном знаходять роботу, хоча це складніше через відмінності законодавства.

Питання безпеки підштовхує батьків відправляти за можливості дітей на навчання в Європу. Я це розумію. На жаль, через те, що кількість студентів зменшується, Україна ризикує втратити наукові школи, які є основою конкурентоспроможності держави. Поки спадкоємність наукових шкіл зберігається, ми зможемо тримати певний рівень.

Тож війна – головна проблема вищої освіти на сьогодні?

— Головна, але не єдина. Студентів стає менше не тільки через фактор війни, а й через поглиблення демографічної кризи. Це є однією з причин того, чому маємо в Україні об'єднання університетів, яке вже відбувається. Також є проблема браку фінансування.

По-друге, є проблема з середньою освітою, зокрема, з нестачею вчителів. Педагогічні виші мають низький конкурс на спеціальності, як-от математика, фізика, хімія, біологія. Вчителі не йдуть у школи через неконкурентні зарплати. Деякі школи не набирають перші класи через брак учнів, а деякі переходять у статус ліцеїв. Є сильні ліцеї, як-от політехнічні, де рівень підготовки високий, і учні беруть участь у міжнародних олімпіадах. Але є й таке, коли після закінчення школи діти приходять із суттєвими прогалинами в знаннях з математики, фізики, хімії, і нам доводиться їх підтягувати адаптаційними курсами. Через це також формується дефіцит і багатьох галузях промисловості. Наприклад, країні потрібні тисячі хімічних інженерів, але цього року на НМТ з хімії зареєструвалося дуже мало абітурієнтів. Не всі вони вступлять на хімічні або хіміко-технологічні факультети – частина піде на медицину. 

Отже, держава має бути зацікавлена в розвитку інженерних  спеціальностей, але системних кроків бракує, бо повинні бути радикальні заходи. Ми все ще маємо можливість вистояти та перемогти в конкурентній боротьбі, але освіта потребує комплексної та пріоритетної уваги як з боку держави, так і з боку бізнесу  просто зараз, бо часу у нас обмаль.