Від патронів до ПЗРК. Чи є перспективи в українського ВПК і чи зацікавить він іноземних інвесторів

Відкрийте нові горизонти для вашого бізнесу: стратегії зростання від ПриватБанку, Atmosfera, ALVIVA GROUP, Bunny Academy та понад 90 лідерів галузі.

12 грудня на GET Business Festival дізнайтесь, як оптимізувати комунікації, впроваджувати ІТ-рішення та залучати інвестиції для зростання бізнесу.

Забронювати участь

Українські делегати висловили цілковиту впевненість, що після закінчення війни галузь мілітарі-тек (виробництво високотехнологічного озброєння) буде здатна стати одним із серйозних рушіїв економіки. До слова, про це вже не вперше говорить і безпосередньо міністр економіки Юлія Свириденко.

Ми надіслали до Мінекономіки запит, аби нам детальніше пояснили, про проектування і розробку якої конкретно зброї йдеться, але в міністерстві нам не відповіли.

З цього приводу постійно говорять і в Міноборони. Приміром, міністр оборони Ілля Резніков не втомлюється повторювати, що у планах української "оборонки" виготовляти все своє: гармати, снаряди, танки, літаки і ракети. І в Україні, мовляв, спрощені всі процедури, які дозволяють прискорювати постановку на озброєння тої чи іншої технології.

Йдеться не тільки про танки і гармати, а й про цілком цивільні сфери

Оборонно-промисловий комплекс – це здебільшого складне виробництво, з високою часткою переробки сировини, котре зазвичай вимагає кооперації багатьох підприємств. Тому в теорії один завод, що виготовляє танки або гармати, може забезпечувати замовленнями десятки інших підприємств, котрі виготовляють комплектуючі.

За різними оцінками з усіх коштів від вартості військової продукції понад третину отримують суміжні галузі економіки. А це – тисячі фахівців, котрі будуть забезпечені роботою та отримуватимуть заробітну плату.

Також варто згадати сектор воєнних розробок, котрий у минулому столітті подарував людству такі винаходи як комп’ютери, інтернет, ядерну енергетику, клейку стрічку та чай в пакетиках. Зазвичай в розвинених економіках розробки для військових масштабуються та знаходять призначення в цивільному застосуванні. Тож умовне конструкторське бюро, яке сьогодні працює на оборонну промисловість, згодом зможе продавати свої патенти цивільним компаніям та непогано на цьому заробити.

Україна, котра вісім років перебуває у стані локальної, а з 24 лютого 2022 року – повномасштабної війни, отримує цінний досвід, хоча й дорогою ціною. Продукція нашого оборонно-промислового комплексу бере участь в бойових діях, усі її недоліки одразу бачать військові на передовій, тому питання якості та ефективності стоїть набагато вище, ніж в аналогічної продукції, що жодного разу не була в бою. 

Росіяни за 30 років після розпаду СРСР також розвивали свій оборонно-промисловий комплекс, то ж наші інженери можуть отримати їх напрацювання методом реверсного інжинірінгу, вивчаючи зразки трофейної техніки. Таким чином, саме досвід роботи у воєнний час може зробити наше озброєння конкурентоздатним та затребуваним на світовому ринку. Крім цього великий прорив українській оборонці принесе перехід на стандарти НАТО.

Україна вже проґавила кілька можливостей

На практиці задекларовані амбітні плани далеко не завжди відповідають реалізованим проєктам. Яскравим прикладом саме в оборонному секторі є транспортний літак Ан-178, котрий був розроблений державним підприємством "Антонов" та здійснив свій перший політ 7 травня 2015 року. Загалом з 2016 року було підписано один меморандум та п’ять твердих контрактів на поставку 69 цих літаків, однак на сьогодні так і не відомо чи був хоча б один Ан-178 поставлений замовнику за контрактом.

Ще одним яскравим прикладом є будівництво патронного заводу в Україні. До початку війни на Донбасі єдиним виробником патронів в Україні був Луганський патронний завод. 1 червня 2014 року підприємство було захоплено бойовиками “ЛНР”, котрі почали виготовляти набої для власних потреб. Тож 28 липня того ж року підприємство було знищене українською авіацією.

Завод виготовляв патрон калібру 7,62, котрий належить до переліку критичних найменувань ЗСУ. Тому запустити нове виробництво набоїв було критично важливо як під час війни з проросійськими сепаратистами, так і зараз, в умовах повномасштабної війни з рф. Перші заяви про запуск нового виробництва патронів робив ще прем’єр Арсеній Яценюк у 2015 році. У 2017 році патронний завод пообіцяв побудувати президент Петро Порошенко, а за президентства Володимира Зеленського український завод з виробництва боєприпасів обіцяли віце-прем’єр Ірина Верещук та очільник "Укроборонпрому" Юрій Гусєв.

Наразі минув майже рік повномасштабної війни з Росією, а Україна досі немає власних потужностей з виробництва боєприпасів для стрілецького озброєння, а головними постачальниками патронів для ЗСУ є європейські країни колишнього соцтабору.

Тож те, чи стане ВПК драйвером української економіки, а оборонні підприємства потужним джерелом для наповнення бюджету, головним чином залежатиме від того, наскільки повномасштабна війна змінить ментальність українських чиновників. Як – і від того, чи готові будуть ці чиновники поступово передавати ВПК до приватних рук.

Світовий ринок  розквітає

Світовий ринок зброї дійсно стрімко зростає. Початок воєнного конфлікту в Європі 2014 року призвів до збільшення видатків на оборону в усьому світі: у 2021 році сукупні світові видатки на оборону дійшли до рекордної позначки $2 трлн. А вже після початку повномасштабного вторгнення збільшення воєнних бюджетів та переозброєння анонсували такі країни як Франція та Велика Британія.

А такі країни як Саудівська Аравія, Алжир чи Об’єднані Арабські Емірати традиційно є найбільшими імпортерами зброї та могли б бути зацікавлені в продукції українського ВПК. Тож загалом український оборонно-промисловий комплекс дійсно може стати драйвером економіки, а державні підприємства приносити значні кошти до державного бюджету одразу ж після завершення війни.

Як каже у коментарі delo.ua військовий експерт Олег Жданов, українські чиновники справді бажають залучити якомога більше інвестицій у наш ВПК з перспективою поставок нового озброєння як до ЗСУ, так і – на зовнішній ринок. Але для цього, на думку експерта, існує серйозна перепона – монополія держави у ВПК.

"У всьому цивілізованому світі навпаки. Наприклад, в Ізраїлі, США, Великобританії державна частка у ПВК 0%. У Німеччині частка держави складає 5%, де вона контролює виробництво пороху і вибухових речовин, а все решта – приватний сектор", – пояснює експерт.

Олег Жданов скептично ставиться  до ідеї про те, що іноземні інвестори забажають мати справу з державним сектором: жодна країна за таких умов не вивела свій ВПК у світові лідери з виробництва і продажу зброї.

"Укроборонпром" треба ліквідувати і створити нормальний внутрішній та зовнішній ринки. У нас стільки виробників, як пропонують нам озброєння, починаючи від патронів і закінчуючи серйозними розробками  – тими ж безпілотниками", – говорить Олег Жданов.

Україна, за словами експерта, вигідно відрізняється тим, що має повний цикл випуску ракетних технологій - від конструювання до виробництва. Навіть – для космічної галузі. І інвестори, знаю чи це, мають цікавість до інвестицій у цей сектор.

"Щодо високотехнологічної зброї, то тут йдеться про керовану і високоточну зброю. І ми її можемо розвивати у будь-якому напрямку. Як для артилерійських систем, так і для ППО", - зауважує Жданов і наводить приклад протикорабельного комплексу "Нептун", який розробили в Україні.

"Ще можна згадати оперативно-тактичний ракетний комплекс (ОТРК) "Грім". Правда, у цьому випадку іноземні замовники, вклавши інвестиції, забрали права і документацію на ОТРК. Вони не захотіли, щоб ми продовжували виробництво комплексу", – наводить приклад експерт.

Він припускає, що якби йшлося про розробку у приватному секторі, то справа завершилася б інакше. Олег Жданов згадує і про виробництво безпілотників, а саме – запуску заводу з виробництва Bayraktar, який має відбутися цього чи наступного року.

"З Bayraktar-ом тут трохи легше, оскільки "Мотор Січ"  все ж перебуває у приватній власності, хоч держава і намагається його націоналізувати, що робиться, мабуть, щоб він не відійшов під контроль китайських власників. Але у будь-якому випадку Bayraktar домовлявся саме з приватною фірмою", – нагадує він.

Так, питання вирішувалось на найвищому державному рівні, але при таких домовленостях про конкретику не йдеться. Сторони підписують домовленості, меморандуми про співпрацю у ВПК, а вся конкретика лягає на плечі бізнесу, який презентує свої можливості, запити і обсяг вірогідних інвестицій.

"Попит на озброєння тільки збільшуватиметься. По-перше, буде низка країн, що захоче оновити свій бойовий потенціал. По-друге, не факт, що після російсько-української війни збережеться той же блок НАТО. Вже зараз видно, що діло йде до утворення регіональний союзів", – акцентує він.

Чим більше НАТО розростається, тим більше в ньому протиріч. Що ж до регіональних союзів, то вони створюватимуть свої зони впливу, маючи високий запит на озброєння спільного для всіх країн-учасників зразка. Яскравий приклад – відомий "Люблінський трикутник" (Україна, Польща, Литва).

"У нас вже у "Люблінському трикутнику" є сумісна бригада і над нею вже існує оперативний штаб. Чим не основа для майбутнього воєнно-політичного союзу? А цей союз вимагатиме уніфікації найновішої техніки і озброєння. Попит, беззаперечно, буде", – вважає Олег Жданов.

Координації між виробниками немає

Економіст Павло Вернівський каже, що хайп навколо ВПК був ще на початку війни на Донбасі у 2014 році. Тоді – як і зараз – в Україні був потужний волонтерський рух, котрий допомагав ЗСУ з оснащенням.

"Тоді сильно почав розвиватися напрамок дронів для українських військових. Ще у 2014 в Україні з’явилося багато дрібних компаній, котрі виготовляли 2-3 дрони на місяць, продавали їх волонтерам, а ті, в свою чергу, передавали їх своїм військовим частинам. Однак гостра фаза війни на Донбасі закінчилася, і попит на військові дрони впав. Багато таких маленьких виробників припинили діяльність, а деякі з них змінили орієнтацію на цивільних споживачів", – каже він.

За його словами, проблема в тому, що наразі немає жодної координації та співпраці між такими дрібними виробниками. Волонтери в них замовляють невелику кількість продукції, але загалом такий виробник не може масштабуватися, отримати велике замовлення, кредит в банку.

Міністерство економіки, підкреслює експерт, могло б стати тим координатором, котрий міг би стимулювати імпорт необхідних компонентів, отримання технологій, або ж сприяти власній розробці виробниками військової продукції. Однак наразі таких кроків нема.

"Зараз, як і у 2014 році, галузь перебуває в зародковому стані. У нас за майже рік війни так і не з’явився великий виробник дронів та не налагоджене виробництво власних дронів-камікадзе, хоча їх можна було б виготовляти сотнями. Військові підприємства, котрі ремонтують бронетехніку, могли б її виробляти. До повномасштабної війни наші підприємства виготовляли кілька одиниць танків та літаків на рік", – зауважує Вернівський.

Однак біда у тому, що для світових постачальників комплектуючих ці масштаби є мізерними, бо вони звикли працювати за довгостроковими контрактами. Вони насамперед працюють з бізнесом, який в них формує довгострокові постійні замовлення. Тут головне систематичність. Тож виробник двигунів швидше укладе вигідний контракт з тим, хто виготовляє тисячу танків на рік, аніж з тим, хто їх робить 2-3 на місяць.

Мінекономіки не рухається, державних цільових програм немає

В запуску вітчизняного військово-промислового комплексу міністерство економіки могло б зіграти ключову роль. Для початку можна було б розробити програму розвитку ключових напрямків, вважає Вернівський.

"При позиційній війні велику роль грає артилерія, дрони, котрі її наводять, а також дрони-камікадзе, котрі можуть бути мисливцями за ворожою артилерією. На їх виробництві можна було б зосередитися. Міністерство могло б організувати закупівлі такої продукції в українських компаній та розробити програми, що стимулювали б виробництво такої продукції саме в Україні. Але наразі таких програм нема", – говорить Вернівський.

Він зазначає, що під час Другої світової війни великий внесок для економік країн-союзників зробила саме стандартизація виробництва. Наприклад, один артилерійський снаряд складався з 17 компонентів. Ці компоненти виготовляти на різних підприємствах, а вже потім збирали.

Пізніше цей принцип ліг в міжнародний договір зі стандартизації виробництва країн НАТО STANAG, що встановлює умови уніфікації технічних процесів, а також озброєння та військової техніки країн Альянсу та їх партнерів.

Зараз Україна заявила про свої наміри до вступу в НАТО, але там абсолютно вся зброя стандартизована. Уряд – Мінекономіки та Міноборони – міг би стимулювати проєкти створення технологій за стандартами НАТО. Наприклад, створення стандартного безпілотника дозволило б десяткам підприємств по всій країні виготовляти деталі для нього. "Загалом, коли ми кажемо про військову техніку, то там є сотні комплектуючих: від броні та шин до підшипників та гальмівних колодок. І все це можуть виготовляти різні підприємства", – каже Вернівський.

Він зазначає, що ринок зброї у світі є дуже специфічним. І продати свою техніку на експорт виробник не зможе, якщо ця техніка не використовується всередині країни. Тож запустити цю індустрію в Україні не вдасться без оборонного замовлення та державних цільових програм. А їх, на жаль, поки немає.