Війна залишає в Україні гори металобрухту. З якими викликами та проблемами зіштовхнувся ринок

Наприкінці березня найбільший електрометалургійний завод “Інтерпайп-Сталь” навіть заявив про вимушену зупинку через дефіцит металобрухту. Головною причиною там назвали окупацію або активні бойові дії в регіонах, де раніше заготовляли великі обсяги металобрухту, а також активний експорт ресурсу.

Брухтозаготівельники ж кажуть, що ресурсу вдосталь. Через те, що металургійні комбінати зруйновані, а виплавка сталі в країні суттєво впала, попит на брухт всередині країни є суттєво меншим ніж до повномасштабної війни. До того ж ціни на металобрухт в країнах ЄС є вдвічі вищими ніж ті, що платять українські металурги.

Питання експортувати таку сировину як металобрухт чи ні завжди було доволі неоднозначним: з одного боку аргументи про свободу ринкових відносин в галузі брухтозаготівлі та рентабельності бізнесу, з іншого - про значні обсяги податків, валютну виручку та зайнятість котру дає країні металургія. Загалом наслідуючи тим трендам протекціонізму, котрі зараз посилюються в усьому світі українська влада ввела певні обмеження на експорт брухту, прив’язавши мито на цей ресурс до біржових цін. Разом з цим експорт залишається для брухтозаготівельників більш привабливим ніж продаж ресурсу на внутрішньому ринку.

Без маріупольських метзаводів та доступу до моря

Президент асоціації “УаВтормет” Володимир Бублей говорить, що за рік війни Україна втратила 20% своїх територій де збирався  металобрухт і разом з цим було втрачено до 70% металургійних потужностей. Тож попит всередині країни суттєво скоротився. Разом з цим брухтозаготівельники втратили й доступ до морських портів, що закрило їм традиційний експортний канал до Туреччини.

“Ми почали шукати інші канали для експорту в країнах Європейського союзу. Але там працювати досить складно. Там шалена конкуренція, бо ЄС це другий за обсягом експортером металобрухту після США. Також в Європі зовсім інші вимоги до якості металобрухту ніж у нас”, - каже президент “УаВтормет”.

Він зазначає, що за рік після війни в Україні з’явилося багато брухту у вигляді потрощеного обладнання заводів та зруйнованих будівель. 

“Купа інфраструктурних та промислових об’єктів, на жаль, перетворилося в руїни, але ці руїни містять металобрухт. Але зруйновані споруди треба демонтувати та видобути з них металобрухт, а це доволі затратно. Взагалі рентабельність такого брухту починається від ціни реалізації 200 доларів за тонну. Торік у металургів у світі була криза, ціни були низькі тож займатися цим було не рентабельно. Але в цьому році ціни дещо підросли тож рентабельність також зросла”, - каже Бублей.

За його словами наразі ціна тонни металобрухту в ЄС складає 440 доларів за тонну, а на українському ринку за тонну металобрухту пропонують 200-210 доларів за тонну. Тому продавати металобрухт в Україні зараз невигідно. Та й обсяги реалізації всередині країни є невеликими, оскільки брухт всередині країни споживають лише заводи “Інтерпайп-сталь” і “Каметсталь”. Разом з цим експортувати металобрухт досить важко через бюрократичні перепони на кордоні, а також логістичні обмеження.

Відлуння війни

За словами виконувача обов'язків голови Науково-експертної ради Української асоціації вторинних металів Олександра Шейка, через масштабне руйнування промислових підприємств, енергетичної та транспортної інфраструктури в Україні з’явилася нова категорія металобрухту й обсяги такого брухту, на жаль зростають.

“Такий металобрухт зазвичай відрізняється високим ступенем засміченості, містить сліди обгорілості та залишків неметалевих частин. Цей металобрухт має високі затрати на його видобуток і переробку. Під цим ми розуміємо обстеження на вибухонебезпечність, видалення, багатоетапну порізку та перевантаження, сортування. В більшості випадків такий брухт знаходиться в складі зруйнованих конструкцій, будівель, споруд тощо. Тож для переробки такого металобрухту потрібне спеціальне обладнання, технології та навчений персонал який міг би з ним працювати”, - говорить Шейко.

Він зазначає, що в Україні вже з’явилися компанії, що спеціалізуються на видобутку те переробці такого брухту, але затрати на це є надто високими, а ціни всередині країни низькими. Тому рентабельність такої діяльності близька до нульової. За словами експерта ринок металобрухту зараз фактично не працює, через вплив різноманітних факторів, головним з яких є загальновідомі труднощі з експортними постачаннями. Саме експортні можливості є стимулом справедливого ціноутворення на ринку, а отже забезпечив би фінансову привабливість цьому сегменту діяльності.

На жаль, кожний ракетний обстріл енергетичної інфраструктури в Україні створює значну кількість металобрухту, в основному кольорових металів.

“Брухт кольорових металів - зовсім інша категорія матеріалу, відмінна від звичного чорного брухту. Пошкоджене електротехнічне обладнання на 70% складається мідь і її сплавів, на 20% з алюмінію і його сплавів. А все інше це свинець, олово, цинк та інші метали, а також брухт вуглецевої та легованої сталей. На такий металобрухт в Україні був попит завжди, тож такий матеріал зазвичай не накопичується на складах і проблем з його реалізацією не існує. В своїй більшості пошкоджені об’єкти енергетичної інфраструктури є власністю розподільчих компаній, котрі збирають цей металобрухт самостійно та потім реалізують його на тендерах, або на інших умовах”, - каже Шейко.

За його словами, обсягів такого металобрухту відносно небагато, але його достатньо щоб завантажити українські підприємства по його переробці на декілька місяців. До прикладу, значну частину мідного брухту в Україні споживає львівське СП “Гал-Кат” та інші “кабельні” компанії, а алюмінієвий брухт купується Броварським алюмінієвим заводом та деякими ливарними компаніями. Таким чином, цей сегмент ринку металобрухту працює відносно не погано.

Разом з цим проблемою залишаються великі обсяги металобрухту від зруйнованої військової техніки та спорядження.

“Чіткої позиції держави щодо переробки військового металобрухту немає. За рік, що минув Кабінет міністрів України видав лише розпорядження, яке дуже опосередковано регулює операції з “військовим” металобрухтом. Можливо перезавантаження Міністерства стратегічних галузей промисловості України дасть якийсь поштовх в організації цієї роботи. Міноборони України теж недостатньо приділяє уваги цій проблемі. Наші перемовини з Міноборони не дали жодного результату, пропозиції про створення робочої групи були проігноровані, наші звернення що співробітництва залишилися без відповіді. І все це на фоні корупційних скандалів у відомстві, в тому числі й в питаннях реалізації металобрухту”, - каже Шейко.

Він зазначає, що європейські компанії цікавилися можливістю переробки “військового” металобрухту, неодноразово звертаючись до міністерств. Вони пропонували рішення по переробці “військового” брухту чорних та кольорових металів, а також цікавилися питаннями організації виробництв з переробки брухту, що містить дорогоцінні метали. 

Однак ці компанії не розуміють надмірної зарегульованості ринку в Україні та бояться інвестувати в підприємства в умовах як існуючих високих корупційних ризиків, так і відвертої бездіяльності чиновників. Розмір інвестицій в переробку “військового” металобрухту, на який могла б розраховувати наша країна складає 1,5-2 млрд євро.

Стратегічна сировина для металургії

Питання вивозу брухту завжди було неоднозначним в Україні. З одного боку ціни в ЄС дійсно можуть бути привабливішими для реалізації металобрухту там, але з іншого - вивозити готову продукції, даному випадку металопрокат, вцілому вигідніше для економіки та бюджету країни ніж вивозити сировину.

Позиція металургів та їх інтерес до обмеження вивозу металобрухту з України теж має логіку. По-перше, з 2018 року у всьому світі уряди країн почали так чи інакше схилятися до протекціонізму. Тож нарощуючи експорт металобрухту Україна обслуговує інтереси інших країн нехтуючи інтересами вітчизняної металургії.

Крім цього брухт є вкрай важливим ресурсом якщо говорити про “зелене” майбутнє української металургії. Плавильні печі котрі, в рамках скорочення викидів вуглецю, прийдуть на заміну мартенівським та доменним печам споживають гарячебрикетоване залізо та металобрухт. Тож при модернізації сталеплавильного виробництва в Україні зростатиме і споживання металобрухту. Звісно це питання не сьогоднішнього і навіть не завтрашнього дня, однак якщо країна обрала курс на інтеграцію до ЄС та на імплементацію європейських норм “озеленення” металургії буде неминучим як і зростання споживання металобрухту.

Разом з цим в Україні за останні 30 років відносно слабке споживання сталі. Той брухт котрий в нас є, заготовлюється від утилізації об’єктів, котрі виведені з експлуатації. А от у європейських країнах, де сильно розвинене машинобудування, значна частка металобрухту це відходи промисловості. Тож в тій же Німеччині металургія може регулярно поповнювати свої запаси металобрухту за рахунок відходів машинобудівних заводів. В Україні ж такого відновлення металобрухту майже немає, тому наша металургія в перспективі знаходитиметься в програшній позиції.