Common Help UA: історії евакуації понад 1000 людей – Ірпінь, Буча, Київ. Про людей, равликів, небезпеку і взаємодопомогу

Від маленької благодійності до великого волонтерства

Вадим Скрипник, директор з сільськогосподарського виробництва агропромхолдингу "Астарта-Київ", а нині ще й член керівного комітету проєкту Common Help UA, займався волонтерством й до повномасштабного вторгнення.

Війна надала його волонтерству інші масштаби. Вадим став керівником ініціативної групи волонтерів в Хмільнику, а в березні долучився до великого проєкту Common Help UA. Перші люди, яким допоміг активіст на початку вторгнення, були військові.

Його друзі – бойові офіцери працювали у сфері безпеки, тому на момент вторгнення опинилися далеко від дому, без військових документів та цивільного одягу — лише у камуфляжі. Пересуватися у такому вигляді було б проблематично, тож Вадим знайшов для них звичайний одяг. "Покликав їх у Хмільник. Ми пішли шукати магазини – нічого не працює, базар теж зачинений. Почав дзвонити знайомим, вони знайшли власників павільйонів, ті їх для нас відкрили. Таким чином я одягнув та взув цих десять чоловік, вони поїхали в Київ по свої речі, документи та зброю. Зараз вони вже рік воюють в ЗСУ", - згадує Вадим.

Далі все відбувалося дуже швидко - уже 27-го лютого Вадим віз спорядження у Васильків, де обороняли військовий аеродром. Коли вертався назад, не міг не підібрати з собою людей — так волонтер почав евакуйовувати людей з Бучі, Ірпеня, Києва. З іншими активістами він возив гуманітарну допомогу мікроавтобусами, а потім забирав людей. "Мені важко порахувати, скільки людей ми вивезли, бо у якийсь момент перестали рахувати. Напевно, півтисячі або більше", - каже Вадим.

Одного разу Вадиму зателефонував викладач ірпінського університету Василь Чмелюк, з яким той був знайомий ще за мирних часів - батько Василя його колега в "Астарті". Викладач розповів, що у підвалі університету знаходиться біля 700 осіб, які потребують їжі та медикаментів. "Ми запакували їм цілу маршрутку їжі. Пам'ятаю, як по дорозі в Білій Церкві я просто згріб в сумку в аптеці все, що було. Ми привезли продукти, а частину людей забрали з собою", - згадує волонтер. Так Вадим дізнався про історію двох ірпінських викладачів.

Яким був початок війни в Ірпені

На момент початку повномасштабної війни Євген та Василь працювали викладачами у Державному податковому університеті в Ірпені: Євген на кафедрі комп’ютерних та інформаційних технологій, Василь - на кафедрі правоохоронної діяльності. Жоден з них не вірив у вторгнення. "Я переконував своїх студентів, що все буде гаразд, а у Росії немає таких можливостей, які вона собі намріяла", - зізнається Євген. Його впевненість похитнулася, коли посольства почали палити документи. Були й інші тривожні натяки.

16 лютого Євген отримав смс від доброї колеги-дипломата з Европейської Делегації в Україні. Вона просила, щоб він забрав всіх близьких та рідних та виїжджав за кордон якомога швидше. Євген подякував та сказав, що "ми залишаємось, будемо стояти та зробимо все, що в наших силах, щоб нічого поганого не відбулося".

У той час в університеті готувалися до проведення великого міжнародного форуму з питань економічної безпеки держави та бізнесу. Захід планувався саме на 24-25 лютого, на нього були запрошені науковці-практики з восьми країн світу. Але вже у середині лютого міжнародні учасники почали відмовлятися від приїзду в Україну, хоча ще раніше придбали білети.

"Я спілкувався з представниками закордонних правоохоронних органів, які забезпечують економічну безпеку у себе в країнах, а також з представниками відомчих навчальних закладів інших країн. Вони повідомили, що їм прийшло розпорядження про категоричну заборону в'їзду в Україну", - розповідає Василь. Він спробував заспокоїти партнерів, наполягав, що чутки про війну - це медійні атаки, а загострення можливе лише на сході. Це не допомогло, форум довелось відмінити.

Ввечері 23-го лютого організаційний комітет університету зібрався підбити підсумки: потрібно було перенести івент на інший період та зробити розсилку про відміну для всіх учасників — на захід було зареєстровано біля трьохсот людей. Незважаючи на те, що у той вечір родичі багатьох терміново виїжджали з Києва, комітет запрацювався до десятої вечора.

О п'ятій ранку обох товаришів розбудили рідні. Євген прокинувся від дзвінка матері, що мешкала у Харкові, який зустрів війну одним з перших. Згодом він почув потужні вибухи та побачив зарево у вікні, що виходило на Гостомельський аеропорт. Василя розбудила дружина. "Я прокинувся і перше, що подумав: потрібно голитися та йти на роботу", - згадує чоловік. Обидва викладачі того дня прийшли до університету, бо мали відповідальність: незважаючи на дистанційку у гуртожитках проживало біля двохсот студентів — здебільшого дітей-сиріт та малозабезпечених, а на території університету знаходилось три бомбосховища для загального користування.

Що робили у перші дні вторгнення

Вадим був у відрядженні на Хмельниччині, тож прокинувся не від вибухів, як більшість країни. Але його родина залишалася під Києвом. Вагітна дружина та двоє донечок швидко зібрали речі, Вадим дистанційно організував їхню евакуацію у Хмільник. Вже там у перші дні воєнної агресії Вадим зрозумів, що роботи буде чимало і що треба якнайшвидше налагоджувати процеси допомоги. Уся Астарта мобілізувалася у своїх семи регіонах присутності. На Вінниччині перше волонтерське коло Вадим сформував із друзів та колег-астартівців.

Пригадує, що одним із перших їздити із ним у гарячі міста та села Київщини відгукнувся Василь Шматківський, колега, водій з однієї з регіональних агрофірм Астарти. "Ми з ним проїхали тисячі небезпечних доріг: завжди усміхнений та безвідмовний – щиро дякую за сміливість та допомогу", - пригадує Вадим. Перші дні після вторгнення у Вадима пройшли у організації зборів – коштів, продуктів, одягу. У постійному русі, в дорозі, практично без сну.

У свою чергу в перший день вторгнення Євген та Василь після екстреної наради в університеті пішли до Ірпінської міської ради. На той момент там вже зібрались інші активісти, до сотні людей. Було прийнято рішення про створення добровольчого формування Ірпінської територіальної громади. Як і інші, викладачі написали заяви, вступили до муніципальної варти. В університеті були рації на певних частотах на випадок, якщо не буде зв'язку - їх роздали та навчили людей ними користуватись.

В форматі патрулювання розпочалась робота у місті — на той момент вже працювали ДРГ. "Фактично усі нестабільні соціальні елементи були задіяні у цих групах — алкоголіки, наркомани. Вони повилазили або з метою мародерства, або для передачі інформації ворогу. Ось якого рівня були диверсанти. Напевно, це допомогло Україні на перших етапах цієї недолугої так званої операції", - пригадує Василь.

Зоною відповідальності викладачів був кампус університету — вони патрулювали територію та виявляли підозрілих осіб паралельно з організацією роботи університетської комендатури і забезпеченням тих людей, які потрапили до укриттів закладу. Вранці 24 лютого там вже знаходились приблизно 700 людей, у тому числі біля 100 дітей. А серед них — вісім немовлят.

Фактично на території вишу організували гуманітарний хаб, який приймав не тільки студентів, але й всіх мешканців міста.

Працівники університету домовились не приносити зброю на територію навчального закладу. "Ми припускали, що у іншому випадку ворог вважатиме, що університет можна розстрілювати. Але наш дипломатичний план не спрацював — будівлю все одно розбомбили", - каже Євген.

Викладачі зіштовхнулися з браком харчів та ліків для людей в укриттях. Запасів вистачало лише на кілька днів, тож активісти почали шукати продукти по приватним володінням колег. Євген займався розведенням равликів та мав вдома у морозилці біля 300 кг замороженого філе равликів. Проблемою було те, що будинок Євгена знаходився на околиці Ірпеня біля Ворзелю, де вже точилися бої. Викладачі намагалися туди потрапити два дні - Василь згадує, що хлопці на блокпостах спочатку не пускали їх та називали хворими на голову. Проте людей потрібно було чимось годувати, тож товариші все ж дісталися будинку.

Втім скоро закінчились і равлики. Тоді Василь згадав про Вадима Скрипника — той займався благодійністю та волонтерством. Василь вже давно був знайомий з Вадимом та підтримував ряд гуманітарних та освітніх проєктів, які реалізувала Астарта. Він знав, що активіст здатен дістатися тих місць, куди ніхто не захотів би їхати. "Їжі не було — запаси закінчились, усі ірпінські магазини або зачинені, або розграбовані. Тоді я зателефонував Вадиму, а наступного дня він привіз нам бус, повністю завантажений картоплею, консерваціями, оселедцем та салом", - розповідає викладач. 

Василь зізнається, що вони так і не встигли з'їсти всі продукти, бо виїхали раніше. Проте ці харчі дуже допомогли тим людям, що залишились в університеті: біля 30 людей не захотіли евакуюватись та перебули окупацію, харчуючись саме тим запасом їжі.

Як готувались до виїзду

Спочатку мова про евакуацію не йшлася. Деякий час вище керівництво університету вважало, що це питання треба узгоджувати та вирішувати на офіційному рівні. Мав хибну думку і Євген.

Вже 28 лютого стало відомо, що Буча, Ворзель, Михайлівська-Рубежівка, фактично вся приміська зона Ірпеня та усі прилягаючі села були захоплені. Події відбувалися дуже швидко. Прийшло розуміння, що потрібно евакуювати людей. Після влучення в автівку Євгена, усі занепокоїлись, що з часом виїзд може стати неможливим просто тому, що заклад не матиме транспорту.

На початку березня викладачі розпочали активну евакуацію підопічних. "Ми возили людей до ірпінської залізниці. Серед нас був товариш Олексій Михайлов. У нього – вантажний бус. Ми розміщали там студентів, літніх людей, інших бажаючих та привозили їх до станції. Це тривало два дні, а потім залізницю підірвали і евакуаційні потяги перестали ходити. Олексій нам дуже допоміг, щира вдячність. Зараз він захищає Батьківщину в лавах ЗСУ", - каже Василь.

Відомий міст в Романівці знищили ще у перші дні. Існувало ще три виїзди з Ірпеня, два з яких вже не працювали. Виїзд на Варшавську трасу був неможливий, оскільки та частина контролювалася російськими військами. Саме там був масовий розстріл людей, які намагалися виїхати з Гостомеля. Ще один виїзд з Ірпеня через Дмитрівку також був окупований. Залишався останній коридор через Стоянку, який був під контролем українських військових.

Коли військові повідомили, що ситуація досить напружена і через день-два ворог може бути в Ірпені, працівники закладу почали готуватися до великої евакуації. "Ми мали два університетських автобуси на 40-50 місць кожен і розуміли, що треба спробувати їх залучити. Паралельно після підриву залізничної колії ми продовжили вивозити людей до зруйнованого Романівського моста і переправляти їх на ту сторону, де волонтери забирали їх до Києва", - розповідає Василь.

Від центрального бомбосховища до місця розташування автобусів - десь кілометри півтора, але ця територія була на околиці Ірпеня, де точилися бої. Коли викладачам вдалося добратися до автобусів, виявилося, що паливні баки пусті. Крім того, активістів чекав ще один сюрприз. "Коли я забіг до середини автобусу, побачив дуже демотивуючу картину: увесь транспорт був завалений книжками, неначе якийсь склад. До війни було завдання перевезти з якогось філіалу бібліотеку і для цього використовували саме ці автобуси", - розповідає Євген. Довелося розвантажувати салони. В цей час почалися арт-обстріли зі сторони Ворзеля. "Тоді я перший раз в житті побачив винищувачі так близько. Навіть на парадах такого не бачив", - згадує Василь.

Треба було дістати пальне для автобусів, але дизель залишився тільки в університетських генераторах. Потрібно було злити пальне в якусь ємність, а потім доставити її до транспорту. У першу чергу викладачі шукали відповідну ємність - достатньо велику, щоб злитого палива вистачило доїхати хоча б до Фастова.

"У Євгена вдома залишилась столітрова бочка з водою — він її наповнив, бо боявся, що не буде водопостачання. Нагадаю, що його будинок на околиці Ірпеня, а сам він мешкає на 16 поверсі. Вікна виходять на Ворзель, вже окупований Ворзель, майже постійно працювала артилерія. Тобто у нас є бочка на 16 поверсі, наповнена сотнею літрів води. Це був ще той ребус, ми його довго вирішували, поки до тієї бочки дібралися, злили воду, спустили ємність з 16 поверху, загрузили її до машини та доправили до генераторів", - розповідає Василь.

Коли волонтери заправляли автобуси, почався обстріл з артилерії та мінометів. Заправляти автобус було дуже важко, оскільки горловина бака автобуса виявилася трохи втопленою усередину, а тому звичайної лійки не вистачало. Ще й пальне не в каністрах, а у великій бочці. "Це був неабиякий виклик, коли навкруги рвуться міни і тобі прилітає з них земля", - каже Євген. Їм вдалося заправити лише один автобус, іншому дісталося дуже мало палива - лише 10 літрів.

Четвертого березня в університеті зробили першу спробу великої евакуації. Перед тим викладачі визначили групу з 70 людей та навчили їх, як правильно діяти у різних обставинах. Проте спроба провалилась.

"Щойно розпочали завантаження, телефонує мій товариш та каже: ховайтеся швидко, щоб на вулицях нікого не було, зараз буде масований артобстріл Ірпеня. Тільки ми добралися до укриття, відчуваємо перші прильоти по університету. Ворог почав з Ворзелю крити коврово мінами весь мікрорайон, це відбувалося десь години дві. Ми мали шість-сім влучань по університетським приміщенням. Була пожежа, яку ми самостійно локалізували — згадали нормативи, розгорнули рукави", - згадує Василь. Коли майже догасили, приїхали та допомогли пожежники. Пізніше їм вручили за це ордени. "Коли ми прочитали про це новину, ми сміялись та питали "а як же ми?", - жартує Євген.

Після обстрілу університет був сильно зруйнований, автомобілі потрощені, деякі вщент. Працівники університету зрозуміли, що за будь-яких обставин треба швидко евакуюватись, бо вже нема ні води, ні електрики, вікна розбиті, а у приміщеннях залишається велика кількість людей. Викладачі домовились, що наступного дня вранці будуть намагатися виїхати.

Як пройшла евакуація

У день виїзду в автобус на 40-50 місць помістилося біля 80 осіб. "Це був надможливий максимум. Я навіть стояв на вході, забирав у людей речі та викидав. Був крик, але ми дозволили взяти лише документи та речі першої необхідності", - розповідає Василь. Частину речей Євген все ж забрав у свій мікроавтобус: він був пасажирський, але без сидінь, бо використовувався як вантажний. Всі, хто не помістився, могли сідати на речі у цю машину. Проте у людей спрацював інстинкт триматися разом, тож вони всі набилися у автобус, незважаючи на свій комфорт.

Імпровізована колона з автобусу, машин Василя та Євгена та ще пяти-шести автівок подалися в сторону Фастова, перетнули Житомирську трасу. На виїзді на Стоянку був величезний затор, бо на той момент всі зрозуміли, що це остання можливість виїхати. "Ми просто вирулювали на зустрічну смугу, сигналили і блимали фарами, щоб нам дали проїхати. Ми повинні були мати пріоритет, оскільки вивозили велику кількість людей", - згадує Василь.

Десь о дванадцятій автобус вирвався, а через півтори години з'явилася інформація, що блокпост у Стоянці атакували. "За нами їхав наш другий автобус — хлопці знайшли ще дві каністри та дозаправили бус. Вони просто їхали по Ірпеню і збирали по дорозі всіх, кого могли. Назбирали таким чином ще приблизно 40 осіб та виїхали через Стоянку о тринадцятій, а вже через півгодини там був ворог з танками. Це був фактично останній автобус, якій зміг виїхати з окупованого Ірпеня", - каже Василь.

Наступним етапом евакуації стала дозаправка автобусу на 300 літрів - пальне знайшли друзі викладачів та підвезли його у Фастів. До вечора автобусу вдалося доїхати до Хмільника на ночівлю, де евакуйованих зустріли волонтери, що згодом об'єдналися у проєкті Common Help UA. "Ми були дуже змучені. Нам організували вечерю та відпочинок у дитячому садочку. Останнє, що я пам'ятаю того дня — три маленькі ліжка, які я зсунув, щоб на них поміститися", - згадує Євген.

Таким чином звичайним викладачам з Ірпеню вдалося самостійно евакуювати більше 300 осіб. Серед них були люди, які самостійно виїхали, але більшу частину організовано вивезли працівники університету.

Що робили після виїзду з Ірпеня

Після евакуації з Ірпеню Євген, Василь та Вадим продовжили допомагати постраждалим від війни вже спільно з командою гуманітарного проєкту Common Help UA, рятуючи та допомагаючи сотням тисячам військовим та внутрішньо переміщеним українцям.

"Коли Василь виїхав з Ірпеня, у мене вже був достатній людський ресурс, щоб організувати якусь систему. Перший тиждень ми працювали на коліні, пізніше вже організували штаб на базі редакції районної газети. Почали працювати системно, у цьому нам допоміг один із перших партнерів проєкту Common Help UA Благодійний фонд "Омріяна країна". Щира вдячність його засновнику Олексію Толкачову. Він людина з великої літери, адже об’єднав у своєму фонді десятки волонтерських ініціатив, - розповідає Вадим.

Активісти платформи почали працювати з військовими частинами, з відділеннями територіальної оборони, відновлювали інфраструктуру деокупованих міст, доставляли гуманітарні вантажі та продовжували вивозити людей з небезпечних зон. І зараз продовжують цю роботу, бо, кажуть, розслаблятися ще дуже зарано – ми всі маємо триматися єдиним оборонним фронтом для пришвидшення нашої Перемоги.

"Наші допомога та віра у військових вже зовсім скоро - про це мрія вся Україна та цивілізований світ - допоможе їм перейти у наступ та вигнати окупантів з святої та рідної української землі", - додає Вадим і поспішає відповідати на черговий запит, який надходить від наших захисників.