Росія багато років поспіль намагається монополізувати весь культурний контекст довкола себе. Чому цього не можна допустити

Цього разу мені не хочеться торкатися його мистецтва через його приналежність — Тарковський все життя гостро відчував себе руським. Навіть утікши з СРСР до Італії, він тяжко переживав розрив зі своєю країною та культурою. Іноді його називають найросійськішим із усіх російських кінематографістів. У цьому немає сумнівів, якщо почитати його щоденники чи подивитися фільми.

Саме тому переглядати їх мені не хочеться. Сьогодні слово "російська" для більшості держав цивілізованого світу стало синонімом слова "війна". Для України воно стало синонімом слова горе. Особливо після Маріуполя, Харкова та Бучі. Руйнівна сила цього слова настільки велика, що будь-який знак чи символ поруч із ним стає токсичним. Про це говорить щонайменше те, що компанія Samsung спішно прибрала літеру "Z" із назви своїх телефонів.

Але, приймаючи рішення ігнорувати режисера, я на мить зазнав когнітивного дисонансу. П'ять років тому я писав великий текст зв'язку Тарковського з Україною. Про те, що його батько, поет Арсеній Тарковський, був родом звідси: спочатку його сім'я жила на заході нашої країни, а потім перебралася до Кропивницького, який тоді був Єлисаветградом. Що кіноталісманом режисера був український актор Микола Гринько. Про те, що одним із його найкращих друзів був Сергій Параджанов. Останній, описуючи себе, жартома говорив "вірменин грузинського походження, який сидів у російській в'язниці за український націоналізм".

Та й загалом, незважаючи на схиляння Тарковського перед російською культурою, можна сказати, що він сповідував у своїй творчості загальнохристиянські та європейські цінності. Власне, багато хто вважає його саме європейським режисером. Згадавши про це, я остаточно сформував для себе один із ключових стратегічних прийомів Росії — країна-гопник не просто віджимає навколо себе території, розпалюючи ненависть та починаючи війни. Вона намагається монополізувати все, що навіть віддалено пов'язане зі словом "російська".

Цьому можна навести безліч прикладів — банальних, у конспірологічних, несподіваних. Наприклад, Микола Гоголь, який переїхав до Санкт-Петербурга вже після двадцяти. Або Казимір Малевич. Художник не просто народився у Києві. Він почав писати в Конотопі та в анкетах у графі національність вказував — українець. Або Ілля Муромець, який за різними версіями був Муровліном із Чернігівського князівства або Муровецьом із Волині.

Можна згадати і Юрія Кнорозова — видатного історика, який розгадав мову майя. Він народився у Харкові, навчався у Харкові, а у свідоцтві про народження його було названо "Юрко". У Воронезьку область Кнорозов утік із сім'єю від війни вже дорослою людиною. Але офіційна російська історіографія незмінно називає його "російським лінгвістом та епіграфістом".

Як і решти, згаданих вище: російський письменник, російський художник, російський богатир. Ігор Сікорський — російський авіаконструктор. Борщ — російський суп. Дійшло до того, що Леонарда Ейлера називають "швейцарським та російським математиком". Ці спроби привласнити собі все довкола — давній і часом дуже дієвий спосіб агресора на культурному фронті.

Не здивуюся, якщо за двадцять років, коли економісти почнуть порівнювати споживчі уподобання поколінь альфа та бета, чергова ітерація путінського режиму підніме на прапор антизахідної пропаганди композицію "Східний Мордор" російськомовного репера Оксимирона. Адже він так точно і їдко, а головне російською мовою розносить порочний Лондон.

І начхати, що як виконавець Оксимирон сформувався в Німеччині та Великій Британії. Начхати, що сьогодні він перебуває у жорсткій опозиції до Кремля. Плювати, що за два березневі концерти він зібрав $ 80 тисяч допомоги для українців. Він читає російською, а значить, він частина російської держави. А вона легко може забрати собі будь-яку культурну спадщину, яка дозволила собі мати хоч якесь коріння в ньому.

Деякі українські інтелектуали з початком війни заявили про повну девальвацію всієї російськомовної культури. Мені здається, це узагальнення є дещо поспішним. Україна, звичайно, не має впускати без розбору кожного представника ворога у свій тил. Більше того, сподіваюся, що у покоління моїх дітей умовну Монетку цілком замінить умовна Ірина Швайдак із "Один у кано", а умовного Пелевіна — умовний Жадан.

Але я впевнений, що ми не повинні поступатися ворогові культурними фрагментами лише тому, що Маргарита Симоньян назвала їх споконвічно російськими. Той самий Тарковський був переконаний, що творчий стрижень формується в дитинстві і всі його образи, символи беруть початок там. Чи став би Малевич революціонерів у мистецтві, якби його дитинство пройшло за Уралом? Чи вдалося б Гоголю замінити українську містику російською хтонью, чи народився він не під Полтавою, а під Рязанню?

Питання складні, але мій висновок конкретний: як Збройні сили України вигризають українську землю в окупанта, так і наш культурний фронт зобов'язаний боротися за будь-яке прізвище, будь-який твір чи подію, які Росія, всупереч історичному та культурному контексту, намагається привласнити собі. Хоча це зовсім не означає, що я колись повернуся до фільмів Тарковського.