Сергій Будкін: Якщо 70-80% всіх приватизаційних сертифікатів у країні контролюють чотири-п’ять фінансово-промислових груп, то їм фондовий ринок не потрібен

За цей час Сергій Будкін разом з партнерами надали професійні консультації у більш ніж 60 угодах, включаючи найбільші та знакові в історії України, серед яких понад 30 міжнародних угод, на суму 20 мільярдів доларів.

В інтерв’ю для Delo.ua фінансист згадує найвизначніші, на його думку, етапи непростого шляху вітчизняного фінансового сектору, події, що часом змінювали напрям розвитку цілого сегменту економіки, постаті, без яких українська банківська система не була б такою, якою вона зустріла повномасштабну війну, — стабільною і капіталізованою.

Не оминув увагою Сергій Будкін і вітчизняний фондовий ринок, озвучивши своє бачення того, коли, що і чому пішло не так, і чи є майбутнє у ринку цінних паперів в Україні.

Які основні періоди розвитку банківської системи та фінансового сектора загалом в Україні за останні 20 років ви би виділили? Чому?

— До 2005 року було два основних періоди розвитку банківської системи України, а після того було ще чотири: 2005 — 2009, 2009 — 2014, 2014 — 2021, з 2022-го по поточний час. Якраз напередодні початку виходу газети "Дело", в листопаді — грудні 2004 року в Україні спостерігалася локальна банківська криза, люди забирали свої гроші з банків. І це призвело до того, що декілька великих банків зрозуміли, що несуть системні ризики. І якщо криза повториться, то вони її не витримають, як це врешті й сталося в 2008 році. Це й призвело до початку процесу продажів українських банків, який набув максимальної інтенсивності в 2005-2008 роках.

У 2005 році стався великий продаж банку "Аваль", після чого з 2005-го по 2009 рік на український банківській ринок активно заходив іноземний капітал. Варто нагадати назви банків, які тоді зайшли в Україну: Raiffeisen Bank, OTP Bank, Erste Bank, UniCredit, Intesa Sanpaolo, BNP Paribas, Société Générale, Credit Agricole, Commerzbank, Piraeus Bank, National Bank of Greece, грецький Alpha Bank, Eurobank EFG, Swedbank. В Україні на той час відбувалась якась просто вакханалія іноземного капіталу.

І це тільки ті, хто дійсно зрештою прийшли на ринок України. Бо було багато тих, хто придивлявся до українського ринку, але не встиг до початку кризи 2008 року і відклав на майбутнє, яке зрештою ніколи не сталося після того. Це був перший період розвитку банківського ринку в Україні.

Другий період тривав починаючи з кризи 2008-го і закінчуючи 2014-м роком. Після глобальної фінансової кризи значна частина тих, хто прийшов в Україну, з міркувань, які не мали нічого спільного з Україною, мали піти з України. Найкращий приклад — це грецький Alpha Bank, який в Україні мав дочірню компанію під назвою Астра банк, — він мав піти звідси. Всі грецькі банки тоді зобов'язалися вийти з неключових ринків або злитися з конкурентами. Це було однією з умов надання фінансової допомоги європейської спільноти Греції.

Астра банк в Україні був нормальним банком, який  нормально заробляв на своє існування. І якщо б його лишили, він міг нормально далі розвиватися. Проте греки все одно мали піти. І вони пішли. Це, певно, найкращий приклад.

Інший приклад — Commerzbank, який тоді також виходив з неключових для себе ринків.

Swedbank і SEB bank в Україні робили те саме — йшли з ринків, які для них були неключовими і де вони не планували активно розвиватися.

Тож якщо в період з 2005 по 2008 рік в Україну заходив іноземний банківський капітал, то в 2009 – 2014-му спостерігався відплив.

Ще один приклад з грецькими банками. В 2006 році грецький Eurobank EFG придбав український банк "Універсальний" (після цього банк був перейменований на Універсал банк; в 2016 році Універсал банк придбав український бізнесмен Сергій Тігіпко — Ред.). 

Eurobank EFG хотів зробити з банку "Універсальний" лідера роздрібного банківського бізнесу в країні. Греки інвестували шалені гроші в інфраструктуру, зробили супер-мега модерновий контакт-центр на вул.Автозаводській у Києві, величезний процесинговий центр. Протягом 2006 — 2008 років вони збудували інфраструктуру, яка мала підтримувати роботу банка з 5 мільйонами роздрібних клієнтів, що тоді здавалося чимось фантастичним.

І я не певен, чи monobank був би monobank(ом), якби не було тієї інвестиції греків. Коли греки виходили з України, вони продали все це Тігіпку, а Сергій Леонідович купив. І коли запускали проєкт monobank, вони мали інфраструктуру, яка дозволяла мати дуже великий запас на розширення бізнесу.

Мабуть найбільш показовою з точки зору особливостей виходу іноземного капіталу з України була історія німецького Commerzbank: як він прийшов в Україну, купив банк "Форум", потім продав його Вадиму Новінському, як потім Новінський пробував судитися з Commerzbank. Це була дуже показова історія, скажімо так, транзакційного відношення західних банківських груп до ринку України на той момент.

Україну вважали перспективним, але високоризиковим ринком. А високоризикові ринки закриваються першими, коли починається якась криза.

Можете нагадати нашим читачам ту історію?

— В 2007 році засновник українського банку "Форум" Леонід Леонідович Юрушев, який був і залишається великим підприємцем в масштабах України, продав свій банк німецькому Commerzbank. А після того сталася криза 2008 року.

Всі банки, які постраждали від кризи, а європейські банки постраждали від кризи абсолютно непропорційно, набагато більше, ніж інші банки в інших країнах, почали виходити з неключових високоризикових ринків. Україна для багатьох з них була саме таким, неключовим і високоризиковим ринком.

Тож Commerzbank продав банк "Форум". Покупцем виступив Вадим Новінський. Після купівлі банку новий власник виявив величезну "діру" в капіталі і проблеми з кредитним портфелем. Куди його менеджери дивилися, коли він купував банк, я не знаю. Таким чином, покупець заплатив за банк "Форум" як за повністю здоровий банк, а отримав актив з величезними "дірками", які йому довелося закривати власним коштом.

Він спробував судитися з Commerzbank. Це закінчилося нічим, тому що юристи Commerzbank в угоді купівлі-продажу прописали такі умови, що покупець купує на свій страх і ризик і повністю усвідомлює всі ризики. Банк "Форум" також закінчився нічим — врешті-решт він закінчив у Фонді гарантування вкладів. Це була дуже показова історія. І таких історій було дуже багато.

Той таки грецький Alpha Bank, виходячи з України, продав свій Астра банк власнику Дельта Банку. Але Дельта Банк з часом також закінчив у Фонді гарантування вкладів.

Сумною також виявилась доля Кредитпромбанку.

Таким чином, в період з 2008-го по 2014 рік відносно багато агресивних банківських проєктів закінчили, на жаль, у Фонді гарантування вкладів.

І все це відбувалося ще до масового банкопаду, який розпочався у 2014 році і який можна було пояснити раціонально. 2014-й країна зустріла з Революцією Гідності, з майже порожньою державною скарбницею, з курсом гривні, який штучно підтримувався дуже довго, а в якийсь момент пішов в рознос. І в результаті банківську систему просто "порвало". Бо навіть якщо ви супергеніальний банкір, то не витримаєте такий "ідеальний шторм".

Отже, період 2014 - 2021 років починався з банкопаду, а закінчився стабілізацією банківського ринку, проте вже зі значно зниженими очікуваннями від України як перспективного ринку. Якщо у 2005 - 2008 роках всі, хто приходили в Україну, дивилися на нашу країну як на новий ринок, великий, з 50 мільйонами потенційних клієнтів, з економікою, яка має зростати, з перспективами приєднання до європейської спільноти, то починаючи з 2016 року ця інвестиційна теза для банківського бізнесу була вже значно послабленою. Темпи зростання економіки були набагато меншими, негативна демографічна ситуація почала проявляти себе, дуже сильно прискорилася міграція за межі України. А це, перш за все, відносно молоді верстви населення, які в довгостроковій перспективі мають бути розрібними клієнтами банків. І головне — це війна на Донбасі, яка супроводжувалася втратою контролю над значною частиною території, економіки, виробництва і податкової бази країни.

Наскільки період банкопаду був значущим для подальшого розвитку банківської системи України? Чи правда, що саме на тому етапі було закладено фундамент нинішньої стійкості банківської системи України? Яка в тому роль регулятора і як ви оцінюєте роль Валерії Гонтаревої?

— З моєї точки зору, Гонтарева — не янгол. Проблема будь-яких антикризових дій полягає в тому, що рішення потрібно приймати на основі дуже обмеженого обсягу інформації, в умовах постійних змін в оточуючому середовищі. Крім того, будь-яка криза унікальна. Неможливо, умовно кажучи, дістати з полиці книгу з готовим рішенням для будь-якої ситуації. Якщо ти очільник центрального банку в такій ситуації, то в тебе є два можливих мodus operandi. В першому випадку ти можеш просто не вчиняти жодних дій. В другому випадку ти можеш щось робити, наперед розуміючи, що не уникнути багатьох помилок, але загальний вектор твоїх дій працюватиме на виправлення ситуації, що склалася. Гонтарева діяла саме за другим сценарієм. З одного боку, вона припустилася багатьох помилок. З іншого боку, загальний вектор був правильним. З моєї точки зору, набагато гірше було би в тій ситуації нічого не робити.

Хто визначав обличчя вітчизняної банківської системи протягом останніх 20 років? Кому і чим завдячує (а може й "завдячує") банківська система України в її нинішньому вигляді? Згадайте основних "героїв" і "антигероїв" на банківському ринку України за останні 20 років.

— Особисто я не можу оцінити значення постаті Вадима Гетьмана, проте всі кажуть, що він був великою людиною.

Якщо "відкручувати" час назад, до 90-х років, то варто згадати Ігоря Юшка, який був головою правління Першого українського міжнародного банку, що свого часу був заснований як перший банк з іноземним капіталом в Україні. Він був людиною, яка зробила дуже багато для розбудови банківського ринку України.

На початку 90-х років на банківському ринку України було, напевно, чотири видатні постаті, які з часом або були забуті, або в силу подальшої їхньої долі зараз мають трохи інший відблиск. Це вже згаданий Ігор Юшко. Це Віктор Жердицький, засновник і голова правління Градобанку. Це Станіслав Аржевітін, який був головою правління банку "АЖІО". Це Олександр Дзюбенко, який був головою правління Західно-українського комерційного банку. Всі вони починали як стовпи банківського ринку України. Кожен із них закінчив точно не як стовп.

Але вони були авторитетами ще до Олександра Дубілета, Олександра Деркача і Федора Шпига, які вже пізніше визначали обличчя банківської системи України.

Що відбувалося у банківській системі України після 2014 року?

— З моєї точки зору, період 2014 – 2021 років був більш-менш "єдиним" етапом в розвитку банківської системи. В цей період відбувалася стабілізація банківського ринку. В секторі не з’явились нові гравці. Не було помітного заходу західного капіталу. Не було помітних подій, пов’язаних з російським банківським капіталом.

В цей період відбулася націоналізація ПриватБанку і з’явився monobank, якого не було би без націоналізації Привату, оскільки Олег Гороховський до того відповідав за роздрібний бізнес в ПриватБанку.

Примітно, що націоналізація ПриватБанку відбулась не в рамках банкопаду чи великої кризи. Це був багатопараметричний процес, в якому відіграли свою роль всі, хто завгодно, — від китайців та Ілона Маска до Петра Порошенка. Так, наприклад, близько 1,1 млрд доларів, джерелом яких скоріше за все був ПриватБанк, приватівці витратили на купівлю величезної шахти з видобутку ферромарганцевих руд в Австралії. Це було у 2008 році. Вони сподівалися, що зможуть створити якщо не монополію, то олігополію на світовому ринку ферросплавів. Їхня ставка не зіграла. Вони повністю втратили цей мільярд. І втратили його якраз напередодні 2016 року.

Причинами тому була ціла комбінація факторів. По-перше, приватівці зрозуміли, що вони грають проти довгострокового інтересу Китаю, який будує собі велику світову позицію у ферросплавах. Друга причина — поява Ілона Маска з проєктом Tesla, в результаті чого ціни на ферросплави суттєво попадали, бо всі вважали, що майбутнього у виробництва автомобілів з двигунами внутрішнього згорання (яке є найбільшим споживачем ферросплавів) немає.

Всі ці фактори наклалися на інші проблеми Привату, що в результаті призвело до втрати банком можливості підтримувати свій бізнес та його націоналізації.

Окрім націоналізації ПриватБанку, які ще цікаві події на банківському ринку відбулися в цей період?

— Ще раз хочу згадати про monobank, поява якого в 2017 році стала подією величезного масштабу. Подивіться на те, що робить зараз Дмитро Дубілет (молодший) — він запускає щось подібне до monobank вже у шостій країні. І ця країна — Індія, з населенням понад мільярд людей. Це означає, що це люди, які можуть робити абсолютно новий банківський бізнес і конкурентоздатний продукт.

З моєї точки зору, поява monobank поставила Україну на світову мапу лідерів у цьому сегменті. І та транзакція, яка мала відбутися (але не відбулася) напередодні повномасштабної війни, коли група великих міжнародних інвесторів мала купити monobank, є свідченням того, що це великий конкурентоздатний проєкт.

Але, на жаль, з моєї точки зору, це було крапкою в цьому періоді розвитку. Та невдала транзакція з продажу monobank закрила двері на цьому періоді життя української банківської системи з 2014 по 2021 рік. Після того почалася повномасштабна війна. І все знову змінилося.

Що саме, на вашу думку, змінилося?

— По-перше, були запроваджені валютні обмеження. "Військова" політика НБУ — це друге. Третє — виключно високий рівень оподаткування банківської системи, якого не було до того і який має свій вплив на будь-яке планування розвитку банківської системи як такої.

Я дуже багато спілкуюся з міжнародними банківськими групами, і невизначеність щодо того, скільки банки платитимуть податків, плюс неможливість розподілу дивідендів — впливають на їхні плани щодо роботи в Україні. З 2022 року банківська система в Україні знаходиться в постійному стресі невизначеності. Це може дуже сильно загальмувати розвиток банківської системи в майбутньому.

Крім того, банки не знають, що буде з їхніми позичальниками. Тобто банки несуть не просто економічні ризики, які можна розрахувати, але й ризики того, що в компанію-позичальника може прилетіти Shahed і цього позичальника завтра вже не буде, не дай Боже. Це взагалі інший профіль ризиків, які незрозуміло як порахувати.

Що стосується валютних обмежень. Наразі в Україні існують декілька не пов’язаних між собою ринків. Ринок гривні має всі ознаки нормального грошового ринку, але він замкнутий сам на собі, і виходів з нього на міжнародний валютний ринок дуже мало і вони дуже обмежені. Окремо існує валютний ринок з величезними запасами валюти у банків, які не знають, кому цю валюту можна видати, тому маємо на ринку дуже пригнічені ставки.

Цікаво буде проаналізувати ситуацію за 2025 рік, але принаймні в 2022-2024 роках ситуація виглядала наступним чином: банки буквально сиділи на величезних обсягах валюти, не могли її виплатити своїм закордонним акціонерам, не могли видати у вигляді валютних кредитів через відсутність такої кількості валютних позичальників. А якщо у вас є такі позичальники, то, як правило, це великі компанії-експортери, до яких стоять в черзі всі банки. Це був швидше ринок покупця валютних кредитів, ніж продавця.

Як, на ваш погляд, розвиватиметься банківський сектор в Україні надалі? Чи можна уявити, як він виглядатиме через 20 років?

— На мою думку, ми ще довго не підемо від нинішньої структури банківського ринку, в якій трохи більше 50% займають державні банки, 30% — банки з іноземним капіталом, 20% — банки з вітчизняним приватним капіталом.

Якщо розпочнеться приватизація банків, то структура банківського ринку хоч і зміниться, але не кардинально, умовно: 40% — державні, 40% — банки з іноземним капіталом, 20% — місцеві банки. Наразі ПриватБанк займає більше третини ринку України. Доки держава не продаватиме ПриватБанк (незалежно від того, чи продаватиме вона Sense bank і Укргазбанк, за умови, що Укрексімбанк і Ощадбанк не продаються), загальна структура банківського ринку України виглядатиме приблизно так.

На мою думку, до закінчення війни, скоріше за все, держава нічого не робитиме з ПриватБанком, тому що при капіталі в $6 млрд банк заробляє $1 млрд на рік чистого прибутку і може його виплачувати дивідендами. Це один з небагатьох прикладів дуже ефективної державної корпорації, яка, окрім іншого, забезпечує суттєві надходження в держбюджет.

Трохи про фондовий ринок України: все починалось нібито непогано, але в якийсь момент щось пішло не так. Що саме і коли сталося? Хто в цьому винен? Яка в цьому роль регулятора?

— Якщо чесно, воно ніколи й не починалося. Воно починалося суто за інерцією. Географічно Україна опинилася серед країн, в яких були нормальні функціонуючі фондові ринки. На той момент дуже просунутою була Чехія, набагато попереду Польщі, в якій все лише починалося. В Австрії був добре розвинений фондовий ринок.

Це які роки були?

— Це самий початок 90-х, коли в Україні відбувалася приватизація. Звідки взагалі може взятися фондовий ринок? У всіх країнах він починався з приватизації. І в Чехії, і в Польщі фондовий ринок з’явився саме завдяки приватизації. Під час цього процесу багато людей отримали свої перші інвестиції: або безкоштовно від держави, як це було в Польщі, або отримали за зниженою ціною, як це було в Чехії. Громадяни Чехії, інвестуючи в приватизаційні сертифікати, мали докладати власні кошти, що стимулювало людей добре аналізувати інвестиції. Це призвело до того, що ступінь розвитку ринку там була дуже високою.

А з іншого боку у нас була Росія, в якій приватизація, з моєї точки зору, була проведена набагато краще, ніж в Україні, бо привела до створення фондового ринку там. Росіяни отримували на руки ваучери без необхідності відкривати особові рахунки. Це були такі собі протоцінні папери, які призвели спочатку до створення стихійного ринку, а пізніше цей ринок почав самоорганізовуватись. І в цей момент консультанти із Заходу допомогли їм вибудувати ринок цінних паперів, як воно має бути. Все організувалось дуже швидко, бо був запит на те і зверху (від консультантів), і знизу (від ринку).

В Україні ж запит був лише зверху. До нас приїхали західні консультанти, побудували нам інфраструктуру фондового ринку, на якому можна було торгувати, але не було чим і за що. Всі процедури заходу і виходу грошей з українського ринку дуже довго залишалися надто складними, що відбивало бажання західних інвесторів заходити в Україну. Особливо на тлі значно простіших процедур в тій же Польщі, Чехії чи Росії.

Через надмірну зарегульованість в Україні майже не було первинної фази розвитку ринку цінних паперів — стихійного ринку приватизаційних сертифікатів, і не було запиту зі сторони ринку на встановлення певних правил, зокрема, які б стосувалися захисту прав міноритарних акціонерів. В результаті, цей процес на дуже ранній стадії був олігополізований декількома фінансово-промисловими групами, які зрозуміли, як його можна використати на свою користь. Характерний приклад такої групи — так звана група "Приват". І проблемою було те, що у цих груп не було зацікавленості в тому, щоб у маленького акціонера з’явились якісь права. Без маленького акціонера не буває великої кількості гравців на фондовому ринку. А без великої кількості гравців фондового ринку не буває.

Якщо 70-80% всіх приватизаційних сертифікатів контролюють чотири-п’ять фінансово-промислових груп в країні, то їм фондовий ринок не потрібен.

Тому в Україні немає фондового ринку. Чи він може бути?

Так, чи є майбутнє у вітчизняного фондового ринку?

— Теоретично він може бути. І, можливо це звучатиме контрінтуїтивно, але війна може бути тим фактором, який призведе до появи фондового ринку в Україні. При цьому наявності лише інфраструктури недостатньо для появи фондового ринку. Потрібно ще мати чим торгувати і за що торгувати. Після війни можуть з’явитися відповідні інструменти і ліквідність.