Вони виховують націю. Історії вчителів на Global Teacher Prize Ukraine 2023

Відкрийте нові горизонти для вашого бізнесу: стратегії зростання від ПриватБанку, Atmosfera, ALVIVA GROUP, Bunny Academy та понад 90 лідерів галузі.

12 грудня на GET Business Festival дізнайтесь, як оптимізувати комунікації, впроваджувати ІТ-рішення та залучати інвестиції для зростання бізнесу.

Забронювати участь

7 жовтня щорічна національна премія Global Teacher Prize Ukraine вдруге збирала історії вчителів, щоб задокументувати їхній досвід і внесок у захист і розвиток освіти під час війни. Подія традиційно пройшла під гаслом «Вчителі важливі!».

«Розповідати ці історії — наш спосіб сказати «Дякую» всім вчителям країни. Вони вражають самопожертвою, подвигом. Кількістю оптимізму та любові. Кожна історія заслуговує бути почутою», — зазначила Зоя Литвин, голова ГС «Освіторія» та засновниця премії Global Teacher Prize Ukraine.

Педагогиню Ларису Фесенко, виховательку дитячого садка Вікторію Душину, логопеда Катерину Якушевську відзначили на сцені церемонії премії. У матеріалі Delo.ua знайомтеся з вчителями, чий шлях символізує незламність, вибір серця і турботу про майбутнє покоління.

Вікторія Душина

24 лютого, що тривало три тижні

Вікторія Душина — вихователька дитячого садочку №353 в Харкові. Коли почалося повномасштабне вторгнення, просто сидіти та боятися не було сил. Тому з першого дня вона робила все, що могла: роздавала гуманітарну допомогу, замовляла хліб для мешканців мікрорайону та постійно була на зв'язку з батьками вихованців.

Так минуло 3 тижні, але обстріли не припинялися. Тому разом зі своїми дітьми вона евакуювалася в селище Старовірівка, де родина мала будиночок. У цей населений пункт їхали рятуватися тисячі людей з північно-східної частини України.

Робота з дітьми-ВПО

Опинившись у відносній безпеці, всі сили пані Вікторія віддавала дітям. Малята потребували особливої уваги, адже дитяча психіка не готова до такої напруги. Вихователька зібрала групу дошкільнят зі статусом ВПО і швидко домовилася з сільською радою про приміщення. Незабаром дитячий садок запрацював у бібліотеці міського клубу.

Як відвернути увагу дітей від жахів війни хоч на мить? Коли несеш у серці турботу, все можливо. Навіть якщо підручних засобів — раз-два та й годі. Вікторія проводила креативні заняття з розвитку мови, математики, багато уваги приділяла патріотичному вихованню. Батьки дітлахів не лишилися осторонь — вони допомагали створювати матеріали для занять і були з головою занурені у творчий процес. 

Звістка про імпровізований дитсадок швидко розповсюджувалася, тож кожного дня в клубі з'являлися нові діти. Через півроку Вікторія поїхала з села, тож її замінила вихователька молодших класів із Луганської області. Атмосферу творчості та підтримки вдалося зберегти.

Повернення в Харків

Вихователька повернулася додому і продовжила працювати в рідному садочку — але вже онлайн. Вона вела сайт і сторінку закладу у Facebook, спілкувалася з батьками в месенджерах. Разом вони залучали дітей до фотомарафонів, виставок і челенджів. 

Вікторію хвилювала соціалізація дітей. У дошкільному віці вона критично важлива, але як забезпечити її в умовах війни? Та педагогиня не розгубилася — проводила заходи з дітлахами та їхніми батьками, коли це було безпечно. 

«Чого ми тільки не робили! Брали участь у всеукраїнських та міських проєктах, пекли піцу для прикордонників та пригощали їх у садочку, малювали листівки для військових, читали вірші та співали пісні солдатам ЗСУ і бійцям тероборони», — згадує Вікторія. Коли був вільний час, жінка волонтерила — робила збори для військових, плела маскувальні сітки та роздавала гуманітарну допомогу.

Місія вихователів

На думку пані Вікторії, вихователі важливі, бо полегшують роботу вчителям. Вони закладають любов, вміння піклуватися і допомагати ближнім — такі речі необхідно формувати в ранньому дитинстві. Це основне завдання вихователів. Але є ще й надзавдання — виховати нове покоління так, щоб воно стало духовно зрілою нацією.

Вікторія Душина зізнається, що бути сучасним педагогом складно, але неймовірно цікаво. Вона не боїться змін і постійно шукає нові ідеї, технології та ініціативи. Незмінною вважає тільки любов до дітей — і гордість за свою професію. 

Лариса Фесенко

Життя до великої війни

Лариса Володимирівна Фесенко 40 років працює в ліцеї селища Лісна Стінка, що на Куп’янщині. В юності навчалася в Білгородській області, але відмовилася реалізуватися як вчитель у росії та повернулася в рідний край. За кар’єру встигла попрацювати вихователькою, вчителькою англійської, а у 2009 році стала директоркою навчального закладу. 

Робота в окупації та зрада колег

Куп’янськ окупували 27 лютого, але росіяни не поспішали просуватися на сільські території. Той навчальний рік педагогам вдалося завершити за українською програмою. Поки був інтернет, працювали дистанційно. А коли зникав зв’язок і світло, вчителі розвозили завдання учням і забирали на перевірку наступного дня. 

Найгірше почалося влітку. Ларису викликали в адміністрацію громади та поставили перед фактом — вона має подати список вчителів, що згодні працювати за програмою окупантів. Директорка зібрала термінову нараду в школі. Тоді Лариса вперше в житті не відчула підтримку колег. Лише вчителька хімії та біології відкрито відмовилася стати колаборанткою — інші змовчали. У підсумку з 17 вчителів половина погодилася на співпрацю.

Попри неймовірне розчарування, Лариса Фесенко знайшла в собі сили впевнено заявити: «Я — директорка, яку призначила українська влада. І поки я тут, ви маєте виконувати мої доручення. А ваші добровільні згоди на співпрацю я обов’язково передам у відділ освіти».

Наступного дня очільниця ліцею була шокована — решта директорів громади також перейшла на бік ворога. Ларису підтримали лише декілька колег. Голова громади не наполягав, але попередив — більше він нічим допоможе. Фесенко відповіла: «Я завжди розраховувала на свої сили, мені не соромно за мій вибір. Навіть якщо зі мною щось трапиться, я зумію захистити себе сама». 

Через деякий час вчителі-зрадники почали вимагати винагороду в 10 тисяч рублів. Директорка відмовилася оформлювати документи, за що отримала донос у ФСБ — за проукраїнську позицію. Її лякали «підвалом», в сільраді висіло ім’я Лариси в проукраїнських списках, але перший раз усе обійшлося погрозами. Та наступна скарга від «колег» закінчилася арештом. 

Найстрашніший день у житті

Зрадники вимагали від директорки, щоб вона звільнила їх за угодою сторін. Лариса запросила весь колектив до ліцею на відверту розмову. Звісно, ніхто з малодушних донощиків не зміг подивитися пані Ларисі в очі. Очільниця відмовилася робити неправомірні записи в трудових книжках. 

Вона ледь встигла повернутися додому, як до двору під’їхали озброєні російські військові. Вони обшукали все — вилучили українську символіку, книжки, телефони та два ноутбуки. Жінку заштовхали в авто, натягнули на голову мішок, зв’язали руки та повезли в невідомому напрямку.

Пані Лариса згадує: «Про те, що я потраплю в полон, навіть у страшних снах не могла побачити. Перед моїми очима пробігло все життя. Мені сказали, що я більше не повернуся. Що неважливо, ким я була, — мене вже немає». 

Російський полон

Лариса опинилася в куп’янському ізоляторі, де була катівня. На питання: «За что взяли?» — відповіла: «Я директорка української школи».

Коли Лариса чула спів у камерах, жінці здавалося, що вона втратила розум. Як виявилося пізніше, співати довелося і їй. Тричі на день ув’язнені мали виконувати гімн росії, а за неслухняність отримували жорстоке побиття. Єдина жіноча камера була двомісною, але перебувало там до 12 людей.

«Усі сиділи на підлозі, як таргани. На нарах було тільки два спальних місця, тому там же і спали. Подушок не було, лише брудні ковдри. Туалет у камері був із пошкодженим бачком для спуску води. Щоб змити унітаз, треба було набирати воду в пляшки, а поряд завжди були люди. Щоб хоч якось помитися чи попити чаю, гріли технічну воду малесеньким кип’ятильником, який потім ретельно ховали», — розповідає героїня. 

У переповненій камері нічим було дихати — через неймовірну спеку жінки втрачали свідомість. Вдихнути повітря можна було лише через «годівницю» у дверях, куди вранці та ввечері подавали їжу — ложку макаронів та по два шматочки хліба. Передачі росіяни дозволяли лише три дні на тиждень, а все смачне забирали собі. Родичам доводилося по декілька годин стояти в черзі. Для цього чоловік пані Лариси був змушений кинути роботу. 

Родичі не могли спілкуватися з полоненими — зв’язок заглушили, телефони конфіскували, ручки передавати не дозволяли. Щоб вижити в тих умовах, жінки підтримували одна одну. І співкамерниці підказали, як Ларисі натякнути чоловіку про свої прохання. Вона залишала знаки, повертаючи посуд, — робила з паперової серветки футболку, клала пакетик чаю чи шматок туалетного паперу.

Жінок росіяни не катували, але було дуже важко слухати, як вони щоночі знущалися з чоловіків. Після цього їх просто витягали з катівні та непритомними кидали в камери. Лариса Володимирівна пережила два допити. Під час другого вона запитала, чому її утримують так довго. У відповідь почула, що заважала тим, хто погодився на співпрацю. 

Нічна втеча

Вранці 7 вересня 2022 року ракета прилетіла в митницю окупантів — це був добрий знак. Того ж дня росіяни не годували полонених, швидко зібралися та покинули ізолятор. Ввечері чоловіки зламали решітку, знайшли ключі та відчинили всі камери. 250 людей у паніці позбирали речі та розбіглися по домівках. 

На Ларису чекав довгий і небезпечний шлях додому. Вона знаходила нічний прихисток у церкві, непомітно оминула окупантів у центрі Куп’янська та носила перуку, щоб її не впізнали можливі шукачі. По дорозі жінці пощастило зустріти співкамерницю Анжелу. Разом вони зупинили авто — водій був односельцем Лариси та відвіз її додому. В селі вже були українські війська, які зайшли зі сторони Борової.

45 діб знущань і допитів. Небезпечна подорож назад. Лариса була незламна — і вона нарешті опинилася вдома. 

Пройти пекло і зберегти оптимізм

Майже місяць Лариса Фесенко відновлювалася та не виходила з двору. Було прикро, що зрадники «перевзулися» та піднесено зустрічали українських військових. Але жінку дуже тішило спілкування з нашими солдатами — вони знали її історію та приходили фотографуватися. «Я ж рада була кожному з них цілувати ноги, наскільки я їм була вдячна та наскільки вони були рідні», — говорить пані Лариса.

Незабаром директорка повернулася в покинутий ліцей. Довелося стати техпрацівницею та охоронницею — заклад був у занедбаному стані. Вона збирала батьків і дітей з деокупованих сіл. Для педагогів передали ноутбуки, однак очільниця розподілила їх серед дітей громади — по одному на родину. Вчителів Лариса покликала з усієї України, а колаборантів звільнила. 

1 березня 2023 року в Лісностінківському ліцеї відновили дистанційне навчання. Вчителі працюють попри заборгованості, ущільнений темп занять та бойові дії поблизу. Зважаючи на умови воєнного стану, пані Лариса з колегами продумують різні формати викладання. У віддалених селах є проблема зі зв’язком, але допомагають батьки — вони приїздять та отримують завдання для учнів. Родини школярів психологічно втомлені, тож класні керівники та керівниці тісно співпрацюють із батьками.  

Попри неймовірні труднощі, Лариса Фесенко радить колегам завжди сподіватися на краще і за жодних обставин не опускати рук. Словам жінки, яку не зламав російський полон, неможливо не вірити. Попереду в пані Лариси багато роботи. Але ще більше дітей у селах Харківщини хочуть вчитися — і вона зробить для них усе.

Катерина Якушевська

Поклик сильніший за страх

На початку повномасштабного вторгнення російська ракета зруйнувала дитячий садок у Миколаєві, де Катерина працювала логопедом. Коли її запросили в реабілітаційне відділення міської лікарні, жінка погодилася без вагань. Цілодобові обстріли лякали, але бажання допомагати людям було сильнішим.  

Пані Катерина допомагає відновлювати мовлення. Більшість її пацієнтів — військові з пораненнями, контузіями, наслідками інсультів та операцій. Із самого початку Катерині було страшно працювати з дорослими через брак досвіду, хоча специфіка роботи та ж сама. «Якщо ти по-доброму, і бійці бачать, що ти приділяєш їм час, то все вдається», — запевняє вона. 

Коли жінка тільки прийшла в лікарню, її попереджали не брати все близько до серця — на всіх не вистачить. Та за рік у відділенні в неї це так і не вийшло. Кожен випадок у медичній практиці — це історія життя конкретної людини. Катерина поділилася тими, які пам’ятатиме завжди.

Знову сказати «Я тебе кохаю»

Минулого вересня Катерину викликали на консультацію до хірургічного відділення. У палаті вона побачила військового років 45, а поруч — красиву, але втомлену жінку з набряклими від сліз очима. Вона розповіла, що її чоловік Володимир отримав важке поранення черевної порожнини, нижніх кінцівок та контузію.

Пані Катерина хвилювалася про важкий стан Володимира після операції та думала відкласти заняття на потім. Військовий уважно вислухав лікарку, взяв аркуш і ручку та довго щось виводив. Прочитане зворушило Катерину. Чоловік написав, що йому байдуже на поранення. Він переживає, що не зможе сказати дружині «Я тебе дуже кохаю!».

Логопединя почала курс масажу обличчя та язика, підібрала комплекс вправ. Володимир наполегливо виконував завдання, а дружина завжди підбадьорювала його. Динаміка була позитивною, тож за пару тижнів чоловіка відправили в Київ на подальшу реабілітацію. Катерина впевнена, що колись Володимир обов’язково знову промовить коханій головні слова.

Сором’язливий молодший сержант

Навесні в одному з місцевих супермаркетів до лікарки підійшов молодий хлопець. Він привітався і запитав, чи не пам’ятає вона його. Катерина не відразу впізнала в красивому, веселому юнакові Олександра — молодого сержанта, що потрапив до неї на консультацію з важкою контузією та заїканням.

Олександр — 23-річний хлопець, що дуже соромився своєї вади. Спочатку він неохоче йшов на контакт, йому було незручно перед побратимами. Тільки на індивідуальних заняттях юнак почував себе комфортно. Катерина підібрала комплекс дихальних вправ, масаж, фізіопроцедури, та разом вони почали працювати. На момент виписки зі стаціонару Олександр мав чудові результати. Лікарка запевнила військового — він наполегливий і цілеспрямований, тому все вийде.  

Коли вони знову зустрілися в магазині, Олександр із щирою усмішкою сказав: 

«Анатоліївно! Пам'ятаєте, як ви казали, що все добре, і я впораюся? Так і сталося! Дякую Вам!». 

Допомагати кожному

Дитячий садочок, де працювала Катерина, вже відбудовують. На дошці в її класі досі закріплені матеріали уроку від 23 лютого. Це нагадування, що скоро все відновиться, і вона знову почує дитячий сміх, тупотіння та співи. 

Хоч Катерина і мріє знову працювати з дітьми, вона безмежно вдячна долі за можливість бути корисною тут і зараз. А ми вдячні Катерині. Її історія змушує радіти — лише уявіть, скількох людей вона зробила щасливим. Скільком допомогла почати життя з чистого аркуша.  

«Минув рік, як я працюю в реабілітаційному відділенні. Тисяча проведених консультацій, більше сотні пацієнтів, радість від можливості допомагати, сум від людського горя і неоціненний досвід! Я й надалі хочу приносити користь і малечі, дорослим та наближати нашу перемогу! Все буде Україна!» — зізнається вона.

Видатний французький філософ-екзистенціаліст Альбер Камю на власні очі бачив усі жахи Другої світової війни. У своїх творах він звеличував стійкість та людську здатність знаходити сенс у найскладніших обставинах. Зараз українські вчителі докорінно втілюють ці принципи. Вони закладають у наших дітей основу людяності. Українські вчителі заважають війні вкрасти в дітей майбутнє.

Global Teacher Prize Ukraine — щорічна національна премія для вчителів-агентів освітніх змін, заснована ГС «Освіторія» у 2017 році. Премія покликана відзначити досягнення вчителя не лише щодо своїх учнів, а й щодо суспільства, та підкреслити важливість педагогів в Україні.