Від бізнесу до 3-го Армійського корпусу: як Богдан Андрієнко пережив втрати і планує новий старт

В інтерв’ю Delo.ua 33-річний військовий Богдан Андрієнко розповів, як створював бізнес із друзями, що з ним зробили ковід і війна, чому ветеранам потрібна не лише фінансова підтримка, а й нормальна соціалізація, та чому після фронту він знову думає про підприємництво.

• Перший бізнес: кав’ярні, магазини мобільних операторів і партнерство з друзями
• Ковід як перший великий удар по бізнесу
• Повномасштабна війна: бізнес довелося різати в один момент
• Плани після війни: логістика, новий бізнес і точка відскоку
• Ветерани, бізнес і проблема повернення в цивільне життя
• Військовий досвід як основа для підприємництва

Як у вас з’явився перший управлінський і підприємницький досвід? Це був усвідомлений шлях до бізнесу чи радше необхідність заробляти під час навчання?

— Взагалі, у моєму дитинстві фінансова ситуація в родині була не найкраща: мама працювала медсестрою, батько служив у силових структурах. Тому під час навчання я підробляв — на СТО, офіціантом, в автосалоні, помічником адвоката, торговим представником. Це були різні базові роботи, які дозволяли одночасно вчитися на денній формі й заробляти.

Згодом я працював продавцем, старшим продавцем, директором магазину, кризовим менеджером в одній мережі, регіональним директором в офісній мережі. Так накопичився досвід: як працює структура, як управляти людьми, як дивитися на процеси не лише з позиції виконавця, а й з позиції управління.

Перший бізнес: кав’ярні, магазини мобільних операторів і партнерство з друзями

Як ви перейшли від найманої роботи до власного бізнесу?

—  У якийсь момент з’явилися досвід і певний капітал. Ми з кількома друзями зібралися, скинулися грошима і почали пробувати свої проєкти. Це не були зовнішні інвестори — радше група людей, які довіряли одне одному і хотіли щось створити.

Про які суми стартового капіталу йшлося?

— Починалося все з відносно невеликих сум. Загалом це могло бути близько 20 тис. доларів: хтось вкладав по $5–7 тис., хтось брав на себе пошук приміщення, ремонт, організацію процесу. Спочатку все робили самі, а потім уже з’явилися наймані працівники. У пікові моменти команда могла доходити приблизно до 40 людей.

Який бізнес був першим?

— Перший був невдалим — кавові точки. Це було приблизно у 2014–2015 роках, коли в Києві був бум на такі формати. Ми спробували, але швидко зрозуміли, що там складно заробити суттєві гроші: потрібно продавати дуже багато кави й супутніх товарів, а конкуренція була високою.

Який напрям у вас спрацював найкраще?

— Найстабільнішою стала роздрібна мережа партнерських магазинів мобільних операторів. Це були точки продажу й обслуговування клієнтів операторів зв’язку. Не франшиза в класичному розумінні, а партнерські угоди: ти укладаєш контракт із великим брендом, відкриваєш точку, продаєш товари й отримуєш дохід від обслуговування клієнтів.

На піку скільки у вас було таких магазинів?

— У моєму управлінні на піку було сім магазинів. Це був не лише Київ, а й інші міста України. У Києві ринок був перенасичений, а в малих містах — з населенням приблизно від 30 до 100 тис. людей — часто була вільна ніша. Там нижча оренда, менші зарплати, простіший асортимент, але потрібно вирішувати логістику.

Скільки коштувало відкрити один такий магазин?

— Усе залежало від міста, формату й локації. У невеликому місті відкриття магазину могло коштувати приблизно 20–25 тис. доларів. У Києві це могло бути в рази дорожче — через оренду, ремонт, більші вимоги до асортименту й обладнання. Основні витрати — ремонт, меблі, техніка, сигналізація для товару, стартова закупівля, персонал.

Паралельно ми пробували різні речі. Були спроби з СТО в Броварах, автомийкою, невеликим баром. Бар був радше для душі — камерне місце приблизно на 30 посадкових місць, без великої кухні. Він працював майже в нуль або з невеликою маржею.

Також були оптова торгівля, партнерські закупівлі товарів з Китаю, Індії, Пакистану. Ми намагалися будувати закритий цикл: закупівля, своя точка, подальша реалізація.

Ви робили бізнес із друзями. Багато хто каже, що з друзями бізнес краще не починати. Який у вас досвід?

— У мене досвід радше позитивний. Ми могли сісти, поговорити й вирішити питання. Звісно, у партнерстві завжди є залежність від інших людей. Хтось активніший, хтось пасивніший, у когось постійно є причини щось не робити. Але загалом у нас не було історій, коли хтось когось підставляв. Кожен закривав свій напрям роботи.

Ковід як перший великий удар по бізнесу

Як ковід вплинув на ваш бізнес? Це був просто тимчасовий спад чи удар, який реально змінив мережу?

— На піку в мене було сім магазинів, до яких я мав пряме відношення, але сама мережа була більшою, бо існували партнерські домовленості з різними торговими марками. Це були сервісні та роздрібні точки, пов’язані з мобільними операторами — фактично з усіма трьома основними операторами, які працюють в Україні.

Ковід дуже сильно вдарив по такому бізнесу. Навіть якщо магазин формально працює, потік клієнтів падає, а витрати залишаються: оренда, зарплати 3-4 працівникам, утримання точки. Ти не можеш пів року тримати магазин, який не приносить доходу, але щомісяця потребує десятків тисяч гривень витрат. Тому частину точок довелося закривати. Орієнтовно за пів року закрилося близько 30% магазинів.

У мене був показовий випадок: буквально перед пандемією ми відкрили нову точку, вклали в неї приблизно $25–30 тис., а потім почалися обмеження. Магазин є, ремонт зроблений, обладнання закуплене, але він фактично не працює і не встигає набрати клієнтську базу.

Найсильніше постраждали точки у великих містах і ті, що залежали від туристичного або транзитного потоку — наприклад, біля автовокзалів чи аеропортів. Коли зупинилися перельоти й подорожі, ці локації фактично втратили клієнтів. Периферійні магазини в менших містах пережили цей період трохи легше.

Ми намагалися втримати найбільш рентабельні точки, перечекати й адаптуватися. Інтернет-магазин у нас був, але він не був достатньо розвинений, радше існував як додатковий канал продажів. Якщо оцінювати весь цей період, компанія сумарно втратила приблизно $200–300 тис.

У вас була фінансова подушка?

— Ми щомісяця відкладали гроші, і саме це дозволило не впасти одразу. Але подушка швидко “з’їдалася” орендою, зарплатами й операційними витратами. Частину магазинів ми підтримували, бо розуміли: треба просто пережити момент, а потім повертатися до нормального потоку.

Ковід — це форс-мажор, як падіння метеорита на магазин. Але він показав, що потрібна диверсифікація, потрібна подушка безпеки і потрібно мати альтернативні канали продажу. 

Повномасштабна війна: бізнес довелося різати в один момент

Що сталося з бізнесом після початку повномасштабної війни?

— Коли почалася велика війна, у мене в голові все обрубалося в один момент. Я вивіз родину з Києва туди, де було безпечніше, повернувся назад і пішов воювати. Бізнес довелося передати в управління іншим людям, а частку — продати, щоб забезпечити родину фінансовою подушкою.

До повномасштабної війни у вас був військовий досвід?

— Був мінімальний: стрільбище, базове поводження зі зброєю, трохи медицини. Усе інше вже довчали на місці.

Ким ви служили спочатку?

— Я прийшов солдатом і був штурмовиком. Брав участь у штурмових операціях. Зараз уже не штурмовик, займаю іншу посаду — я заступник командира батальйону.

Якщо говорити про Третю штурмову, то я воював на Бахмутському напрямку, в Авдіївці, Андріївці, там пройшов різні посадки й лісосмуги поруч. Потім був Луганський напрямок, зараз знову Донецький.

Як війна змінила вас як людину і підприємця?

— Вона повністю змінила мій побут і життєдіяльність. У мене залишилася фінансова подушка з минулого життя, і це дозволяє мені займатися тим, чим я зараз займаюся. В армії теж є зарплата, але підхід до життя дуже змінився.

Ви повністю вийшли з бізнесу?

— Фактично так. У мене там майже нічого не залишилося, і майже нічого вже не пов’язує. З частиною людей зникло бажання підтримувати зв’язок через різне ставлення до війни. Хтось вирішив діяти так, як я, а хтось — ні. За чотири роки цей розкол у суспільстві дуже відчувається.

Плани після війни: логістика, новий бізнес і точка відскоку

Коли гаряча фаза війни завершиться, ви бачите себе у війську чи повернетеся до підприємництва?

— Думаю, буду створювати щось нове і повертатися в підприємництво. Є ідеї щодо логістичної компанії, яка займалася б посередницькими перевезеннями. Є певні напрацювання, але зараз на це немає часу. І я розумію, що це поле вже сильно зайняте великими гравцями, тому туди буде непросто зайти.

Що потрібно військовому, який після фронту хоче почати бізнес?

— Потрібна система. В армії без системи й алгоритмів теж нічого не працює. У бізнесі так само: треба структурувати процес, розуміти ринок, шукати однодумців і пробувати. Без спроб нічого не буде. І, звісно, потрібні гроші. Навіть зараз я системно відкладаю фінанси — на подушку безпеки й майбутню точку відскоку.

Ветерани, бізнес і проблема повернення в цивільне життя

Ви спілкуєтеся з багатьма військовими. З якими труднощами вони стикаються, коли думають про повернення в бізнес або цивільну роботу?

— Я можу говорити лише суб’єктивно, зі свого досвіду. Але проблема не тільки в бізнесі. За роки війни люди повністю змінюють режим життя. Для когось це вже чотири роки — величезний шмат життя. Є хлопці, які прийшли у 18–19 років, і їхнє дорослішання фактично відбулося у війську. Після цього потреби цивільної людини і людини з військового середовища сильно відрізняються.

Потрібні не лише гроші чи гранти. Потрібна нормальна соціалізація ветеранів у суспільстві. Я знаю, що на базі 3-го Армійського корпусу є ветеранський корпус, патронатні служби, громадські організації, які цим займаються. Такі проєкти треба підтримувати: трудоустрій, ветеранський бізнес, змагання, розвиток, гранти. Важливо, щоб ветерани не ставали окремою соціальною групою, відділеною від решти людей.

Чи має держава, на вашу думку, підтримувати ветеранський бізнес окремими інструментами?

— Так. Мають бути точки, які об’єднують людей, і має бути підтримка держави. На мою думку, для ветеранів потрібні ширші грантові програми, можливо, податкові пільги, програми працевлаштування й підтримки бізнесу. У США, наприклад, існують ветеранські спільноти й агломерації, які об’єднують людей навколо певної культури чи діяльності. Нам теж потрібні такі об’єднувальні точки.

Військовий досвід як основа для підприємництва

Чи є у вашому середовищі військові, які вже створюють бізнес або готуються до цього?

— Є люди, які мають певні напрацювання і намагаються розвивати свої історії. Але бути військовим і паралельно повноцінно займатися бізнесом дуже складно. На це потрібен час, а на фронті його просто немає. Тому це більше стосується ветеранської історії — коли людина вже повернулася або має можливість займатися цим системно.

Чи може військовий досвід допомогти у бізнесі?

— Може. В армії ти вчишся працювати з системами, алгоритмами, відповідальністю, людьми, ресурсами й ризиками. У бізнесі це теж потрібно. Але після фронту людині потрібна не лише ідея, а й час на відновлення, нормальне середовище і зрозуміла підтримка.

Якщо коротко сформулювати вашу підприємницьку філософію — якою вона є?

— Пробувати. Шукати людей, з якими комфортно працювати. Вивчати ринок. Мати подушку безпеки. Не боятися починати з малого. У мене багато чого не виходило, але те, що спрацювало, з’явилося саме через спроби.