Відбудова України означає масштабні закупівлі. Що з необхідної техніки й обладнання ми можемо виробляти самі, а що змушені купувати за кордоном?

— Я б почав із того, що саме ми називаємо відбудовою. Наприклад, коли українське місто закуповує нові автобуси — це відбудова чи звичайне оновлення транспортного парку? Треба розуміти, які саме потреби ми маємо на увазі.

Якщо говорити про нагальні потреби державного сектору, передусім енергетики, то, за моєю оцінкою, близько 80% необхідного ми вже здатні виробляти в Україні. Візьмімо трансформатори. Навіщо везти їх із Китаю, якщо в нас є вісім власних заводів, які їх виготовляють? Ми також можемо виготовляти й ремонтувати турбіни та інше енергетичне обладнання.

Але питання в тому, кому дістануться замовлення на відбудову. Ми у Федерації спілкуємося з колегами з інших країн і бачимо, що іноземні компанії нерідко розглядають Україну передусім як ринок збуту для своєї продукції. Ми вважаємо, що українські підприємства, які продовжують працювати під час війни й щодня беруть на себе ризики, повинні мати перевагу в постачанні продукції для відновлення країни.

Але за ці замовлення українським заводам доводиться змагатися з іноземними постачальниками. Наскільки чинні правила закупівель дають їм рівні можливості?

— У публічних закупівлях діють вимоги до частки української складової у визначених видах продукції. Водночас є винятки, пов'язані з міжнародними торговельними угодами, і тоді конкурувати, зокрема за ціною, українському виробнику значно складніше.

Але, як кажуть, диявол криється в деталях. Часто питання вирішують уже на політичному рівні: певна країна надає Україні фінансування, а натомість ми закуповуємо продукцію її виробників. Процедури ухвалення таких рішень не завжди зрозумілі українському бізнесу. Ми з таким підходом категорично не згодні: чому, маючи власні виробничі можливості, ми насамперед дивимося на закордонних постачальників?

Міжнародні партнери виділяють кошти на відновлення й мають власні умови фінансування. Яку позицію Україна мала б відстоювати на таких переговорах?

— Це вже питання державної політики, і бізнес не завжди може безпосередньо вплинути на такі рішення. Ми постійно говоримо уряду: порушуйте цю тему в переговорах із партнерами. У Німеччині, Іспанії, Швейцарії та інших країнах є фонди й агенції, які фінансують відновлення України. І коли партнери виділяють кошти на закупівлю обладнання, ми пропонуємо іншу логіку: давайте спробуємо виготовити його разом. Наприклад, українські виробники могли б співпрацювати з іспанськими чи швейцарськими підприємствами, отримуючи реальну частину замовлень.

Подивіться на історію з локомотивами Alstom. Фактично ми закуповуємо їх без повноцінної локалізації виробництва в Україні. Водночас у Казахстані Alstom і Wabtec (колишня General Electric) мають заводи з локалізованим виробництвом локомотивів. Нам відповідають: «Триває війна, часу немає, техніка потрібна негайно». Але й десять років тому звучали ті самі аргументи: локомотивів бракує, отже, потрібно терміново купувати. І ми знову повертаємося до того самого питання.

Що відбувається на зовнішніх ринках? Як війна змінила ставлення іноземних замовників до наших компаній? Чи готові вони продовжувати співпрацю?

— У кожної компанії своя історія, але ризики зросли, а разом із ними й обережність іноземних покупців. Причому йдеться не про якість продукції чи умови оплати. Вантаж може бути застрахований, покупець може розраховуватися після постачання. Але він усе одно ставить собі питання: чи зможе українське підприємство виконати наступне замовлення, чи працюватиме воно завтра? Через такі ризики покупець може вирішити шукати постачальника в іншій країні.

Водночас українські компанії продовжують знаходити партнерів. Близько двох місяців тому ми проводили зустріч із представниками німецької промисловості у Штутгарті. Там були майже 50 українських компаній. І я побачив, що німецький бізнес готовий розглядати їх як постачальників комплектуючих, попри війну.

Якщо дивитися на 2027 рік, де українська промисловість має найкращі перспективи на зовнішніх ринках?

— Зараз складно впевнено назвати окремі галузі. Я думаю, найбільше шансів буде в тих компаній, які вже довели свою конкурентоспроможність і мають стабільних іноземних покупців.

Якщо підприємство сьогодні успішно постачає, скажімо, пляшки до Євросоюзу, то є підстави очікувати, що воно зможе працювати там і наступного року. Головне, щоб цьому не завадили політичні рішення чи торговельні обмеження. Ми вже бачили, як блокування кордону з Польщею впливало на українських експортерів.

Коли підприємство вже знайшло покупців у Європі, що держава може зробити, аби воно не втратило цей ринок?

— Якщо є можливість на політичному рівні домовитися про скасування квот чи інших обмежень на європейському ринку, цим потрібно займатися. Візьмімо українських виробників меблів. Щодня вони відправляють продукцію до Європи, серед їхніх покупців є й мережа JYSK. Для таких компаній важливо швидко перетинати кордон і не втрачати дні через повітряні тривоги чи затримки в дорозі. Якщо меблі їдуть десять днів замість нормального строку, для покупця це серйозна проблема. У такій ситуації компаніям потрібне передусім вирішення логістичних питань, а не нові декларації про підтримку експорту.

Якщо виробництво вже постраждало від російських ударів й опинилося під загрозою зупинки? Яка допомога буде дієвою для великих підприємств, що працюють на міжнародні замовлення?

— Подивіться на Kromberg & Schubert, одного з виробників електропроводки для автомобільної промисловості. Компанія працює в Україні близько двадцяти років і є частиною міжнародного виробничого ланцюга. Коли таке підприємство зазнає удару, держава має запитати його керівництво: що потрібно, аби якнайшвидше відновити роботу?

Не думаю, що грант у 16 мільйонів гривень вирішить проблему великої міжнародної компанії. Можливо, потрібні податкові канікули, певні регуляторні рішення чи інші адресні заходи. Ми виступаємо за системні й зрозумілі правила підтримки для всіх, але в окремих галузях і для конкретних підприємств можуть знадобитися точкові рішення.

Допомагаючи такому підприємству відновити роботу, ми фактично зберігаємо участь України в міжнародних виробничих зв'язках.