11 жовтня президент США Дональд Трамп оголосив про так зване енергетичне перемир'я між Україною та Росією. За інформацією Axios, Білий дім розуміє його насамперед як припинення взаємних ударів по нафтопереробних заводах (НПЗ). Проте Київ і Москва не підтвердили досягнення такої домовленості. Президент Володимир Зеленський заявив про готовність України припинити атаки на російську енергетичну інфраструктуру, якщо Росія також припинить свої удари.

У контексті цієї ініціативи не зовсім зрозуміло, що саме отримує Україна від припинення атак на НПЗ. Росія має велику нафтопереробну промисловість, тоді як Україна втратила більшість своїх потужностей ще до повномасштабного вторгнення. Із семи підприємств, які виробляли нафтопродукти після здобуття незалежності, до початку 2022 року працювали лише два. Шебелинський завод зупинився 26 лютого через загрозу бойових дій, а Кременчуцький зазнав масштабних російських ракетних ударів у квітні того ж року. Таким чином, війна завдала руйнівного удару по галузі, занепад якої почався значно раніше.

Сім заводів, які Україна отримала в спадок

На початку 1990-х Україна отримала у спадок від Радянського Союзу одну з найбільших нафтопереробних інфраструктур у регіоні. Шість великих НПЗ працювали у Кременчуці, Лисичанську, Одесі, Херсоні, Дрогобичі та Надвірній. За даними Національного інституту стратегічних досліджень, їхня сукупна проєктна потужність перевищувала 50 млн тонн нафти на рік. Також працював Шебелинський газопереробний завод у Харківській області, який переробляв газовий конденсат і нафту та виробляв автомобільне пальне. У 2005 Шебелинське підприємство знаходилося в урядовому переліку семи нафтопереробних підприємств, що мали всі стадії технологічного процесу виготовлення нафтопродуктів.

До повномасштабного вторгнення більшість цих підприємств уже не працювали. У 2005 році зупинився Херсонський НПЗ, згодом припинили регулярне виробництво заводи у Дрогобичі та Надвірній. У 2010-х роках перестали стабільно працювати Одеський і Лисичанський НПЗ. Окремі підприємства намагалися відновити виробництво, але повернутися до сталої роботи в них не вийшло.

Радянська нафтопереробна інфраструктура не була пристосована до нових економічних умов. Заводи будували для роботи в єдиній економічній системі СРСР, де постачання нафти та збут продукції визначалися централізовано. Після здобуття незалежності Україна отримала підприємства, але втратила гарантоване постачання дешевої сировини. Оскільки значна частина нафти надходила з Росії, тому економіка української переробки залежала від умов російського експорту.

Як російська нафта стала інструментом впливу

У 1990-х і на початку 2000-х українські НПЗ поступово переходили у приватні руки. Частина підприємств опинилася під контролем російських нафтових компаній. ТНК-ВР контролювала Лисичанський завод, а "Лукойл" - Одеський. Російські інвестори також мали інтереси в Кременчуці. На перший погляд, така модель могла бути вигідною: російські компанії мали власну нафту, а українські заводи - виробничі потужності та доступ до великого ринку пального.

Однак залежність від одного напрямку постачань стала стратегічною слабкістю. Росія могла змінювати умови експорту сировини, а власники - вирішувати, на яких підприємствах їм вигідніше її переробляти. Українські НПЗ конкурували не лише між собою, а й із заводами Росії та Білорусі, які мали вигідніші умови закупівлі нафти. Зокрема, Національний інститут стратегічних досліджень звертав увагу на податкові та цінові чинники, що погіршували конкурентні позиції українських переробних підприємств. 

Завозити бензин стало вигідніше, ніж виробляти його в Україні

Нафтопереробка потребує регулярних інвестицій у технології очищення, енергоефективність і збільшення глибини переробки нафти. Більшість українських НПЗ були побудовані ще за радянських часів і без масштабного оновлення їхня продукція поступово втрачала конкурентоспроможність, а виробництво ставало дедалі дорожчим. Втім українські власники та держава також не забезпечили достатньої модернізації виробництва.

Наприклад, підприємства у Дрогобичі та Надвірній не змогли забезпечити стабільний випуск сучасного моторного пального відповідно до нових стандартів. Паралельно на український ринок надходив бензин і дизель із Білорусі, Литви, Румунії та інших країн. Імпортне пальне нерідко було дешевшим і якіснішим за продукцію старих українських заводів. Українські НПЗ втрачали покупців, а скорочення обсягів переробки підвищувало собівартість продукції.

Як власники НПЗ вплинули на занепад галузі

Після здобуття незалежності української нафтопереробка була змушена конкурувати з імпортом, але й опинилася в непростих умовах регулярних конфліктів між акціонерами. А бізнесові рішення які ухвалювались на зорі українського капіталізму далеко не завжди визначали розвиток виробництва як приорітет.

Показовим прикладом є група "Приват" Ігоря Коломойського і Геннадія Боголюбова. У 2000-х роках вона отримала контроль над Дрогобицьким, Надвірнянським і Кременчуцьким НПЗ. Кременчуцький завод був найбільшим і технологічно перспективнішим за два західноукраїнські підприємства. Концентрація переробки на ньому могла бути економічно вигіднішою, ніж одночасна робота трьох недозавантажених заводів.

У результаті Дрогобицький і Надвірнянський НПЗ фактично залишили ринок моторного пального, а Кременчуцький став головним виробничим активом групи. Окрема історія - корпоративний конфлікт навколо "Укртатнафти", оператора Кременчуцького НПЗ. Після зміни контролю над підприємством у 2007 році загострився конфлікт із російською "Татнефтью". Згодом завод зіткнувся з проблемами постачання російської нафти. Водночас стверджувати, що саме приватизація або конкретна бізнес-група одноосібно знищила українську нафтопереробку, було б спрощенням. Важливу роль відіграла і державна політика, яка не створила достатніх стимулів для модернізації галузі.

До великої війни працювали лише два заводи

У березні 2012 року припинив переробку нафти Лисичанський НПЗ, який контролювала російсько-британська ТНК-ВР. Це було одне з найбільших підприємств галузі, здатне переробляти близько 7 млн тонн нафти на рік. Проте власник пояснював зупинку збитковістю переробки. Чистий збиток підприємства у 2012 році становив майже 1 млрд грн проти прибутку близько 100 млн грн роком раніше. На той момент більшість інших великих українських заводів уже не працювали на регулярній основі.

Фактично після зупинки Лисичанського підприємства Кременчуцький залишився єдиним великим класичним НПЗ, який продовжував регулярно виробляти моторне пальне. Разом із ним працював значно менший Шебелинський завод. Проте навіть Кременчуцький НПЗ не використовував повністю свої потужності. На початку 2020-х років він переробляв близько 3 млн тонн нафти на рік, хоча технічні можливості були значно більшими. Ситуація виглядала парадоксально: країна мала великі законсервовані або зупинені виробничі потужності, але купувала значну частину пального за кордоном.

Шебелинка модернізувалася, коли інші закривалися

Окреме місце в історії української нафтопереробки займає Шебелинський завод у Харківській області. Його традиційно відносили до газопереробної промисловості, тому підприємство не потрапляло до переліку шести класичних великих НПЗ. Однак завод переробляв газовий конденсат і нафту та випускав автомобільний бензин, дизельне пальне і скраплений газ. Підприємство входило до державної групи "Нафтогаз", працювало з 1960 року і мало потужність близько 500 тис. тонн сировини на рік.

На відміну від більшості великих українських НПЗ, Шебелинський завод пройшов модернізацію у 2015-2018 роках і перейшов на випуск пального стандарту Євро-5. Із 2018 року його продукція продавалася під брендом Šhebel. За даними "Нафтогазу", у 2021 році підприємство переробило 440,6 тис. тонн сировини, що становило близько 88% його проєктної потужності. Зокрема, воно виробило 130 тис. тонн автомобільного бензину, 76 тис. тонн дизельного пального та 144 тис. тонн скрапленого газу.

Шебелинський НПЗ був значно меншим за Кременчуцький, проте його приклад показував, що українська нафтопереробка могла розвиватися навіть за умов конкуренції з імпортом. Підприємство переробляло переважно українську сировину, а не залежало від постачання російської нафти. Ще в січні 2022 року завод нарощував обсяги переробки: порівняно із січнем 2021 року вони збільшилися на 4,5%, до 44,5 тис. тонн. Але в лютому 2022 завод зупинився через загрозу бойових дій, а його персонал евакуювали.

Війна зупинила роботу двох останніх заводів

Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році російські війська почали атакувати українську нафтову інфраструктуру. Однією з головних цілей ракетних атак став Кременчуцький завод. 2 квітня 2022 року підприємство зазнало масштабного ракетного удару, після якого більше не могло працювати у довоєнному режимі. Надалі атаки повторювалися. До кінця червня 2022 року росіяни чотири рази обстріляли Кременчуцький НПЗ, застосувавши загалом 29 ракет.

У листопаді 2022 року держава отримала контроль над приватною часткою "Укртатнафти", оператора Кременчуцького НПЗ. Згодом структуру акціонерів підприємства уточнили: 43,05% акцій належали "Нафтогазу", а рештою корпоративних прав, відчужених у приватних власників, управляло Міністерство оборони. Таким чином, повномасштабна війна зупинила роботу двох підприємств, які до вторгнення забезпечували основне українське виробництво пального. Однак варто зауважити, що крім семи названих підприємств, у країні існували менші газопереробні установки та інші виробництва, інформація про поточну роботу яких не завжди є публічною. Втім якість палива цих установок викликає дискусії у фахівців, як і сплата ними податків. Але й ці підприємства поступово закривалися через російські атаки.

Україна залишилася з пальним, навіть втративши свої НПЗ

До повномасштабного вторгнення значна частина українського ринку залежала від пального з Білорусі та Росії. У 2021 році з Білорусі надходило близько 1 млн тонн бензину, або 85% усього бензинового імпорту. Після початку великої війни цей напрямок фактично зник, але Україна змогла замінити постачання імпортом із європейських країн. Як зазначають Сергій Куюн та Наталя Курган у дослідженні Консалтингової групи "А-95", Україна змогла повністю перебудувати постачання бензину, замінивши білоруські обсяги європейськими.

У 2024 році обсяги імпорту бензину становили близько 1,24 млн тонн, що приблизно відповідало довоєнному рівню, але географія постачань принципово змінилася. Ця модель зберігається і у 2026 році. За даними Консалтингової групи "А-95", за дев'ять місяців 2026 року Україна імпортувала 4,7 млн тонн дизельного пального, на 3% більше, ніж за аналогічний період попереднього року. Таким чином, залежність від російського та білоруського пального вдалося замінити розгалуженою системою імпорту. Однак це збільшило витрати на логістику та посилило залежність від роботи кордонів, портів, а також підприємств інших країн.

Тож Україна не зацікавлена в домовленостях які передбачатимуть лише припинення взаємних атак на нафтопереробну інфраструктуру. На відміну від Росії, котра має велику діючу нафтопереробну промисловість, котра до того ж генерує вагомий відсоток бюджетних надходжень.