"Високомотивовані люди, які зараз відчувають, що настав час їхньої місії, можуть вивести країну на новий рівень", - Анна Міщенко, керівниця КШДУ.

– Анно, до повномасштабного вторгнення рф в Україну багато хто знав вас як радницю міністра внутрішніх справ, експертку Українського інституту майбутнього і автора соціального проєкту, мета якого – комплексна допомога людям, котрі страждають на наркотичну й алкогольну залежність. Разом із командою «Соціального діалогу» ви розробляли програму, завдяки якій наркозалежні на етапі ресоціалізації зможуть стати на облік у центрі зайнятості, пройти перепрофілізацію, перенавчання й знайти роботу. А вже під час війни ви очолили Київську школу державного управління ім. Сергія Нижного. І тепер працюєте над новими соціальними проєктами, зокрема для освітян і військових. Які питання мають вирішити ці проєкти під час війни?

– У нас немає окремого проєкту для військових, йдеться про стипендії, які можуть отримати всі ті, хто став на захист країни. Бо кожен військовий має розуміти, що він важливий для країни. Якщо ви читаєте інтерв’ю з військовими, які на фронті, то, певно, звернули увагу на те, що вони відкрито кажуть про те, що навіть під час коротких відпусток декому доводиться нібито вчитись жити заново у місцях, які не перебувають у зоні бойових дій.

Ми не психологи й не працюємо з питаннями психологічної реабілітації, але хочемо зробити так, щоб процес ресоціалізації для них після перемоги був якомога простішим і швидшим. Ці стипендії дозволяють навіть тим, хто нині ще служить в армії чи в інших підрозділах Сил оборони, освоювати нові навички. А тим, хто повернувся після поранень і більше не служитиме, – отримати нову професію. Це найменше, що ми можемо для них зробити.

Підписуйтесь на Telegram-канал delo.ua

– Приходять ті, хто служить?

– Так, приходять. Наприклад, один із наших студентів горів у танку. Ви ж розумієте, що це найстрашніше, що може трапитися з танкістом. Проте людина мотивована жити повноцінним життям далі, тому навчається, будує плани. Гадаю, якоюсь мірою його надихнуло те, що серед випускників нашої школи танкіст, який здобув найвищу державну нагороду – звання Героя України з удостоєнням орденом «Золота зірка». Тоді у взаємодії з підрозділом бригади ЗСУ танкісти штурмували захоплене ворогом село Топольське поблизу Ізюма. Шість українських танків із двох напрямків наблизилися до села впритул, проте з’ясувалося, що противник сильно переважає кількісно: одних лише ворожих танків, здебільшого ретельно замаскованих, під час бою виявили майже два десятки. Військові ж більше довіряють тим, хто так само, як і вони, був на фронті. Тому те, що до нас у школу приходять військові, які продовжують служити, мотивує не лише нас, але й інших бійців.

Ще один із наших студентів – колишній керівник правоохоронного органу, який був у полоні. Уявляєте, яка сила духу у людини, котра, повернувшись із полону, йде вчитись?

Серед наших студентів і випускників – не лише військові, чимало є громадських активістів, волонтерів, для яких ми розробили окремі програми. Бо багато хто з нас під час цієї повномасштабної війни волонтери, та згодом ми усвідомили, що допомога має бути системною, проєкти – довгостроковими, а для цього важлива співпраця з великими міжнародними донорами, з бізнесом.

Серед наших випускників є люди, які будують укриття в навчальних закладах, відновлюють зруйноване окупантами житло, займаються реабілітацією вимушених переселенців, військових.

Коли торік восени ми поновили роботу школи, ми це зробили, щоб працювати задля розвитку країни. Тому від соціальних проєктів я далеко не втекла (посміхається – авт.). Просто війна ставить інші завдання. Наприклад, гуманітарне розмінування. Ця надважлива проблема стала однією з ключових тем під час українсько-американського форуму, де ми виступили як співорганізатор.

– Як загалом виникла ідея створення Київської школи державного управління і чому акцент було зроблено на державний сектор? Хто автор і головний ідеолог проєкту?

– Два роки тому школа стала логічним продовженням розвитку Українського інституту майбутнього. Бо експерти інституту проводили чимало важливих досліджень, писали програми, напрацьовували реформи, котрі б дали змогу розв’язати ті чи ті нагальні проблеми, які стосувались широких верств населення і країни загалом. Але для реалізації будь-яких реформ чи програм потрібні люди, які хочуть ці зміни в країні рухати. Так з'явилася школа. Її заснували кілька чоловік, назвавши на честь Сергія Нижнього – відомого адвоката, який працював з українським істеблішментом і владою і який мріяв, що кадрова політика в країні якісно зміниться, що ми зможемо викоренити кумівство й призначатимемо на посади людей, в яких поєднано професіоналізм і доброчесність.

Тому зовсім невипадково влітку ми запускаємо курс з етичного лідерства, ментором якого буде колишній директор ФБР Джеймс Комі. Сподіваємось побачити серед слухачів цього курсу правоохоронців і представників суддівського корпусу. Бо останній корупційний скандал у Верховному суді вкотре доводить, наскільки такий курс важливий.

– Усі кажуть про зміни й реформи, але ж їх ще треба реалізовувати, а не тільки про це говорити. Ви якось комунікуєте з державними органами?

– Безперечно. Понад те, серед менторів нашої школи є як європейські політики і колишні урядовці, такі, як Пьотр Кульпа, так і чинні українські міністри. Також ми досить плідно співпрацюємо з Національним антикорупційним агентством.

– Серед ваших менторів і спікерів є ще й відомі міжнародні експерти. Вони читають публічні лекції чи також ведуть і авторські курси?

– Хтось читає лекції, хтось приходить до нас на довготривалі проєкти. Наприклад, один з окремих наших проєктів – це «Літня школа демократії з Ларі Даймондом». Дослідження Даймонда зосереджено на демократичних тенденціях і умовах у всьому світі, а також на політиці й реформах для захисту і розвитку демократії. Тому це буде цікаво політикам, дипломатам, політологам, журналістам.

Окрім того, ми вже не перший рік співпрацюємо з Сингапурською школою державного управління, але цього року вона адаптувала свою програму для наших слухачів з урахуванням того, що у нас в країні триває війна. І ми говорили про те, як розвивати економіку, упоратися з безробіттям і розв’язувати інші проблемні питання саме в таких умовах.

Звісно, що з нами можуть ділитися досвідом чи баченням, але реформи в країні ми повинні робити самі. Візьмімо, до прикладу, тему економіки. Ми ж розуміємо, що нам треба наповнювати бюджет, бо міжнародні дотації не безкінечні, але ми не зробимо цього, посилюючи фіскальний тиск. Навпаки – нам треба переглянути фіскальну політику, змінити підходи в адмініструванні, допомогти релакованому бізнесу розвиватись на новому місці.

До того ж, одним із пріоритетів, вочевидь, має стати розвиток військово-промислового комплексу. Бо сучасна війна – це війна технологій. Чому, наприклад, нам не розвивати власне виробництво дронів-розвідників і ударних дронів, роботів для розмінування? Це не лише прискорить нашу перемогу, а й збереже життя людей.

– На своїй сторінці у «Фейсбуці» ви анонсували програму для освітян. Можете докладніше розповісти, що це за програма?

– Вона називається «Освіта задля успіху українців. Освітня політика та освітні технології для повоєнної України». Ми вже отримали понад 500 заявок, хоч курс розраховано на 30 слухачів. Тому плануємо його робити на постійній основі. Також зараз обговорюємо питання про те, щоб освітяни могли проходити коротке стажування за кордоном.

Ментор цієї програми – Лілія Гриневич, перший проректор Київського університету ім. Бориса Грінченка, яка займала посаду міністра освіти і науки у 2016-2019 рр., а до цього з 2012 року була головою парламентського Комітету з питань науки і освіти.

До речі, продовжуючи розмову про бізнес, хочу сказати, що цей проєкт став можливим завдяки підтримці інвестиційної компанії BGV Group Management та українською кофаундингової ІТ-компанії «Genesis». Тобто навіть в умовах війни бізнес підтримує соціально важливі ініціативи, а це означає, що ми разом будуємо те майбутнє, яке наші хлопці виборють на фронті. І яке росіяни з усієї сили намагаються знищити. Тому нам важливо підтримувати освіту на належному рівні. При вході до Стелленбоського університету у ПАР є такий напис: «Знищення будь-якої нації не потребує використання атомних бомб чи ракет далекого радіусу дії. Для цього достатньо зниження якості освіти».

На щастя, у нас новий міністр, який теж був на фронті і який, сподіваємось, робитиме все можливо, аби підвищувати якість освіти й робити навчання безпечним.

Освіта – наш потенціал для відродження України. І добре, що корпоративна соціальна відповідальність перейшла з розряду короткострокових проєктів на системну політику довгострокових перспектив. І нині бізнес має стратегічну візію економічного прориву України, але для цього нам потрібен людський капітал. Стійка шкільна освіта для нас як засіб утримання людського капіталу, один зі шляхів повернення українських сімей з-за кордону.

– Які програми у вашій школі вже стали хітами?

– «Школа міністрів» – наш абсолютний хіт.

– Усі хочуть бути міністрами?

– Стільки міністрів одночасно не може бути (посміхається – авт.). Слухачі цього курсу – це люди 35-45 років, які приходять у школу зі своїми ідеями реформи, а йдуть від нас із напрацьованими покроковими планами їхнього здійснення. Якщо така людина прийде в державний орган, вона точно знатиме, заради чого це робить.

Можливо, людина зовсім не захоче працювати у держструктурі, а так і залишиться в громадському секторі, але запропонує державі реформу у сфері, яка їй близька.

Але «Школа міністрів» – це не єдина популярна програма. Все залежить від цільової аудиторії. Хтось хоче освоїти навички з комунікації, комусь цікава програма, пов’язана з децентралізацією чи професійним розвитком благодійних фондів і т. ін..

– А що у найближчих планах?

– Ми запускаємо великий курс з євроінтеграції спільно з офісом Ольги Стефанішиної, на якому готуватимемо вузькопрофільних фахівців з євроінтеграції.

Також у планах – курс «Ліга громад» для мерів невеликих міст, які хочуть розвиватися. Ще низка проєктів, про які згодом обов’язково розповім докладніше.

– Навчальний процес обмежується лише лекціями?

– Зовсім ні. Ми створюємо спільний простір для людей. Нещодавно у нас з'явилася літня тераса і свій ресторан, куди гості приходять працювати, вечеряти, відпочивати з дітьми, спілкуватися. Коли були масові відключення світла, у нас був такий собі «пункт незламності» для студентів. Тут ми тепер проводимо дебати на найрізноманітніші теми, зараз, наприклад, щодо тієї ж податкової реформи. Також плануємо цього року спільні поїздки гуманітарного плану, під час яких відбуватиметься профільна соціалізація.

– Питання щодо грошей – наскільки дорого підтримувати такий проєкт? Яка модель фінансування у КШДУ?

– Левова частка наших доходів – це плата за курси. Ресторан і тераса також стають самоокупними проєктами. Окрім того, ми маємо бізнес-партнерські програми. Стипендіальні курси підтримують спонсори. Також розраховуємо і на цільові гранти. Більшою мірою школа навіть в умовах війни залишається самоокупною.

– Які у вас відносини з держорганами?

– Грошей у них ми не просимо, якщо ви про це.

– Чи можна деталізувати портрет вашого слухача?

– Це важко зробити, бо до нас приходять люди різного віку і соціального статусу. Загалом усіх цих людей поєднує розуміння того, що вони хочуть допомагати державі, змінювати її, створювати нову країну. Такі люди шукають можливості колаборацій, однодумців.

– Якою ви бачите роль випускників школи у повоєнному відновленні України?

– У нас була ідея про 300 спартанців. Суть у тому, щоб з'явилося бодай 300 мотивованих людей із необхідними навичками, контактами і баченням, які б використовували отримане крісло не для заробітку, а для служіння, допомогли Президенту змінити країну на краще. Адже робота на державу – це також має бути служінням, як і служіння тих людей, які сьогодні захищають Україну. Високомотивовані люди, які зараз відчувають, що настав їхній час, час їхньої місії, можуть вивести країну на новий рівень.