Не можемо повторити: які рішення української влади за роки незалежності грали на руку Кремлю

Перша фаза війни обернулася повним провалом для росіян, які не очікували від українців настільки запеклого опору. Те, що мало стати сучасним аналогом радянської операції "Дунай", перетворилося на повномасштабний військовий конфлікт. Але повномасштабному вторгненню передували 8 років гібридної війни на Донбасі, де Кремль сформував підконтрольні йому квазідержави — "народні республіки", які на противагу прагненню решти України інтегруватися до Євросоюзу обрали ідею так званого "руського миру".

Події восьмирічної давності, через які Кремлю вдалося створити на Донбасі мілітаризовані квазідержави та анексувати Крим, також мали свої передумови. Цим подіям передувало повалення проросійського президента Віктора Януковича, який протягом трьох років свого президентства намагався діяти на кшталт російської та білоруської влади: розганяв мирні протести, переслідував інакодумців, а також перерозподіляв капітал на користь своєї "сім'ї" та соратників, при цьому нерідко віджимаючи бізнес не тільки у прихильників опозиції, а й у підприємців, які перебували поза політикою.

Партію регіонів Януковича багато хто вважав політичною силою відкрито проросійської спрямованості. Те, що Янукович зміг цілком законно прийти до влади на президентських виборах 2010 року, де він з невеликим відривом переміг Юлію Тимошенко, зміцнило думку Кремля про те, що більшість України підтримує ідею зближення з Росією. Також прихід до влади Януковича сприяв зміцненню імперського міфу про "один народ", який поділив розпад СРСР.

Але ні Янукович, ні Партія регіонів, ні імперські міфи Кремля не з'явилися на порожньому місці. Хоч би як не хотілося стверджувати протилежне, до подій 2014 року і навіть до 24 лютого 2022 року в Україні була досить значна частина суспільства, яка споживала проросійську пропаганду. Також задовго до 2010 року при владі були і проросійські політики, і проросійські рішення, які суперечили національним інтересам України.

За 30 років незалежності Україна стала залежною від російських енергоносіїв, а також була сильно інтегрована з Росією у таких галузях, як машинобудування, телекомунікації та транспорт. Значна частина українських трудових мігрантів працювала у Росії, а російський культурний продукт масово споживався українцями. При цьому Україна ухвалювала провальні рішення у сфері оборони та національної безпеки, наслідки яких відчуваються досі.

15 проросійських рішень за 30 років незалежності України

1. 1991 рік. Біловезькі угоди. Початок політики багатовекторності. (Кравчук)
2. 1993 рік. Массандрівські угоди. Розділ Чорноморського флоту. (Кравчук)
3. 1993 рік. Московський протокол. Безоплатна передача Росії ядерної зброї. (Кравчук)
4. 1993 рік. Нова військова доктрина, що передбачає позаблоковий нейтральний статус та скорочення сухопутної армії. (Кравчук)
5. 1991-2014 роки. Сепаратизм у Криму. Ігнорування російських націоналістичних угруповань. (Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович)
6. 1997 рік. Великий договір про дружбу із Росією. (Кучма, Пустовойтенко)
7. 1999 рік. Передача 8 стратегічних бомбардувальників-ракетоносіїв "Ту-160" Росії в обмін на газ. (Кучма)
8. 1998–2005 роки. Реформа ЗСУ. Скорочення чисельності сухопутних військ із 320 тисяч до 139 тисяч. Ліквідація командування "Схід" у напрямі Росії. Скорочення бойової авіації з 854 до 575 літаків. (Кучма)
9. 2005–2008 роки. Закупівля газу через посередника "РосУкрЕнерго" Компанія "Газпром" та Солнцевська ОЗУ з 2005 по 2008 роки монопольно продавали російський газ Україні. ( Ющенко, Бойко, Фірташ, Льовочкін)
10. 2009-2014 роки. Кабальні газові угоди 2009 року. Газ по 450 доларів за кубометр мінус знижка, яку пізніше забрали. (Тимошенко)
11. 2010-2014 роки. Переговори щодо вступу до Митного союзу. Відмова від підписання угоди про асоціацію з ЄС під тиском Кремля. (Янукович)
12. 2010 рік. Харківські угоди. Продовження перебування Чорноморського флоту в Криму, що уможливило подальшу анексію Криму. (Янукович)
13. 2013 рік. Військовий бюджет менший за 1% ВВП. Остаточний розвал армії. (Янукович)
14. 2015 рік. Заморожування конфлікту на Донеччині. Мінські домовленості, які передбачали заморожування конфлікту у Донецькій та Луганській областях. (Порошенко)
15. 2015-2019 роки. Підтримка проросійської опозиції. Передача Медведчуку дизелепроводу "ПрикарпатЗахідтранс", сприяння у побудові оточенням Медведчука імперії, що торгує зрідженим газом, та медіаімперії, що уможливило посилення проросійської партії ОПЗЖ на парламентських виборах у 2019 році. (Порошенко)

Чорноморський флот та ядерна зброя

Точкою остаточного розпаду СРСР прийнято вважати Біловезьку угоду, яка була підписана 8 грудня 1991 року лідерами Росії і тоді вже фактично незалежних України та Білорусі. Ця угода зафіксувала розпад СРСР і створення замість нього Співдружності незалежних держав, яка чимось нагадувала попередника Європейського Союзу — Європейське економічне співтовариство.

До речі, хоча президент України Леонід Кравчук і був одним із трьох підписантів Біловезької угоди, Верховна Рада не ратифікувала статут СНД від 1993 року. Таким чином Україна ніколи не була повноправним членом цієї співдружності, залишаючись його асоційованим членом до моменту виходу з організації у 2018 році.

І хоча Леонід Кравчук неодноразово підкреслював правильність своїх дій щодо підписання цієї угоди, через роки в українській політиці з'явилася думка, що Україна тоді могла піти більш амбітним шляхом. Як це зробили після здобуття незалежності країни Балтії, які майже одразу порвали з радянською спадщиною та вступили до ЄС та НАТО ще у першій половині "нульових" — у 2004 році. Однак тут треба розуміти, що в тій же Литві після "Революції, що співає" до влади прийшли активісти руху революції "Саюдіс", а в Україні після здобуття незалежності владу отримав не "Народний рух", а колишні функціонери Компартії.

Україна почала формувати свої Збройні сили із січня 1992-го. Майже всі сухопутні Збройні сили колишньої УРСР перейшли у підпорядкування Верховній Раді України, проте Чорноморський флот став яблуком розбрату двох держав. Кравчук видав указ, згідно з яким весь колишній радянський флот на нашій території переходив у підпорядкування Україні, однак того ж дня російський президент Єльцин видав указ, згідно з яким флот переходив у підпорядкування РФ.

Як пізніше згадував Кравчук в одному зі своїх інтерв'ю, конфлікт за Чорноморський флот став першим фактом втручання РФ у внутрішні справи України. Тоді, на думку колишнього президента, дві країни були дуже близькими до війни, проте завдяки телефонному дзвінку президентові Єльцину війни вдалося уникнути.

3 вересня 1993 року, щоб врегулювати кризу з розділом Чорноморського флоту, країни підписали Масандрівські угоди, одна з яких врегульовувала питання розділу Чорноморського флоту, а решта три — питання, що стосуються ядерного зброї.

Цікаво, що для підписання Україною даних угод Росія вперше використала як інструмент шантажу "газову карту". У лютому 1993 року глава "Газпрому" Рем Вяхірєв пообіцяв відключити Україні газ за борги (на той момент вони становили 138 млрд російських рублів). Проте через дипломатичні поступки, на які пішов Кравчук у питанні флоту та ядерних ракет, газ відключати не стали.

Внаслідок Масандрівських угод російські моряки отримали право базуватися в Севастополі, Єльцин отримав можливість переобратися на другий термін, а ось для України, яка зрештою отримала близько 20% колишнього радянського Чорноморського флоту, ці угоди виглядали як капітуляція.

Другою поразкою Кравчука у питанні поділу радянської спадщини стала угода про ядерне роззброєння України, яка зобов'язалася свої ракети або ліквідувати, або передати їх Росії. Після цього вже наступником Кравчука Кучмою було підписано всім відомий Будапештський меморандум, яким Україні гарантували безпеку та непорушність кордонів. Росія, США та Великобританія взяли на себе зобов'язання допомагати Україні у тому випадку, якщо вона стане жертвою агресії, а також утриматися від економічного тиску з метою підкорити Україну своїм інтересам. Більш того, крім гарантій безпеки домовленості передбачали і пільгове постачання енергоресурсів із Росії.

Однак через роки Росія для підпорядкування України своїм інтересам неодноразово вдаватиметься і до економічного тиску, і до прямої військової агресії. Головним козирем економічного тиску РФ в Україну стане газ.

І хоча Україна навряд чи змогла б зберегти ядерну зброю, Будапештський меморандум був значною поступкою Росії, оскільки ядерний арсенал, який коштував досить дорого (і в прямому, і в переносному сенсі), був вивезений з України практично за безцінь.

Саме значні поступки Росії у питаннях розподілу радянської військової спадщини стали однією з причин, через яку Кравчук програв позачергові президентські вибори у 1994 році Леоніду Кучмі.

Кримський сепаратизм та великий договір про дружбу

Наступнику Кравчука Кучмі у спадок від попередника дісталося досить болісне питання кримського сепаратизму. Росіяни активно просували це питання разом із питанням флоту відразу після розпаду СРСР. Вже в 1992 році російський парламент на чолі з Русланом Хасбулатовим ухвалив постанову про скасування акта, яким у 1954 році Крим був переданий Українській РСР, на що Верховна Рада України відреагувала своєю постановою. У свою чергу Верховна Рада Криму ухвалила свою Конституцію, якою проголосила півострів самостійною державою, яка перебуває з Україною у конфедеративних відносинах.

Крім того, у Криму активно діяли російські націоналістичні угруповання, які відкрито підтримувала російська влада та російський флот на півострові. Російські націоналісти також робили спроби створити власну армію, яка підкорялася першому та єдиному за всю історію президенту Криму Юрію Мєшкову.

Кризу тоді вдалося врегулювати багато в чому завдяки введенню на півострів значного контингенту Національної гвардії України, а також конфлікту російського президента Єльцина з російським парламентом, який закінчився обстрілом Білого дому восени 1993 року.

У результаті 1995 року Конституцію Криму скасували, а Мєшкова усунули з посади президента Криму. Хоча після 1994-го російська влада припинила відкрито підтримувати сепаратизм на півострові, російські націоналістичні організації продовжували працювати в Криму аж до його анексії Росією у 2014 році.

Ще однією важливою подією в історії кримського питання став інцидент біля острова Тузла. Невеликий острів площею всього 3 квадратні кілометри був переданий Кримській АРСР у 1941 році і після розпаду СРСР разом із Кримом перейшов до України. У вересні 2003 року росіяни почали будувати дамбу зі свого півострова Тамань у напрямку Тузли. Коли російські будівельники досягли прикордонного з Україною понтону, розпочалися переговори між країнами. Росія наполягала на тому, що Тузла — це острів, кордон в акваторії Азовського моря нечітка, а Керченська протока має використовуватися країнами спільно. Україна зазначала, що Керченська протока — внутрішні українські води, а Тузла належить Україні. У результаті будівництво дамби припинили, а вже 2005 року МЗС РФ визнало, що острів український.

Ще за Кучми у 1997 році було підписано великий договір про дружбу між Україною та Росією, де було закріплено принцип стратегічного партнерства, взаємну повагу до суверенітету та територіальної цілісності. Також у 2002 році Україна проголосила курс на інтеграцію до ЄС та НАТО.

Газові війни

Історично склалося так, що шлях енергетичної експансії росіян до ЄС проходив через Україну. З одного боку, через Україну ще за радянських часів проходила потужна газотранспортна система, з іншого — завдяки міфу про "братні народи" Україна мала якусь знижку від російського "Газпрому".

Проте вже з 1993 року "Газпром" почав шантажувати Україну відключенням газу, а у 1995 році постачання газу в Україну припинилося через борги. Однак пізніше "Газпром" став постачати Україні газ як плату за транзит, а з 1998 року в газові відносини двох країн вклинилася компанія "Ітера". Це дочірнє підприємство "Роснефти", яке спочатку було створено для постачання нафтопродуктів до Туркменістану, а пізніше стало великим приватним постачальником російського та середньоазіатського газу до країн колишнього СРСР.

Після Помаранчевої революції та перемоги на президентських виборах прозахідного Віктора Ющенка росіяни знову розіграли "газову карту". Вже в березні "Газпром" зажадав від України платити за газ за цінами, близькими до європейських (250 доларів за кубічний метр), хоча сама російська компанія купувала газ у Туркменістані по 44 долари за кубометр.

Українська влада не була готова платити за газ таку ціну, і в ніч на 1 січня 2005 року "Газпром" припинив постачання. 4 січня країнам вдалося підписати договір, згідно з яким бартер (газ в обмін на транзит) припинявся, а росіяни продавали Україні свій газ, змішаний із туркменським, за ціною 95 доларів за кубометр.

Україна в ті роки і сама видобувала багато газу: так, 1995 року видобуток блакитного палива склав 16,5 млрд куб. м, а 2005-го — 20,8 млрд куб. м. Проте через високий рівень споживання та повну зневагу до енергозбереження країна стала залежною від імпорту, у тому числі і з Росії.

Приблизно з 2004 року продавати російський газ в Україну стала компанія "РосУкрЕнерго", 50% якої належало російському "Газпрому", а 50% компанії Centragas Holding, якою володіли українці Дмитро Фірташ та Іван Фурсін.

Сам Фірташ, на думку ФБР та російських ЗМІ, у "РосУкрЕнерго" міг бути ставлеником кримінального авторитету Севи Могилевича, який очолював одне з відгалужень російського Солнцевського ОЗУ і якого у ФБР вважали головою російської мафії у світі. Українські правоохоронці завели на Могилевича справу ще на початку 90-х, однак у ході газового конфлікту у 2005 році документи справи на 3 тисячі сторінок було знищено. Пізніше США закликали заарештувати за знищення цієї справи соратника Тимошенко Олександра Турчинова, але тодішній глава МВС Юрій Луценко не став цього робити. Таким чином, "Газпром" та російська мафія через свою фірму-прокладку контролювали постачання газу в Україну до 2008 року.

У 2008 році "РосУкрЕнерго" вирішили виключити із ланцюжка поставок. За словами Юлії Тимошенко, яка в ті роки була прем'єром, під час переговорів восени 2008 року Україна та Росія майже домовилися про виключення "РосУкрЕнерго" з ланцюжка постачання газу між країнами, проте частина української делегації наполягала на збереженні посередника. Винуватцями розвалу переговорного процесу Тимошенко назвала депутатів від Партії регіонів Юрія Бойка та Сергія Льовочкіна.

Ще одним каменем спотикання стало те, що "РосУкрЕнерго" не розрахувалася з Росією за 11 млрд куб. м газу, закачані в українські газосховища, і Росія зажадала погашення боргу від України, інакше "Газпром" погрожував відключити газ. У першій половині січня постачання російського газу через Україну суттєво скоротилося, а сама Україна зіткнулася з газовою кризою.

У результаті під тиском Єврокомісії країни підписали угоду про постачання газу. Угода передбачала закріплення монополії "Газпрому" на постачання газу в Україну, формульну ціну, а також запровадження принципу "бери чи плати". За новими умовами ціна на газ становила 450 доларів за тисячу кубометрів, також якщо Україна закуповувала у "Газпрому" обсяг, менший за обумовлений, для неї передбачався штраф. До того ж угода передбачала заборону на реекспорт газу.

Саме ця угода та стала підставою для кримінального переслідування Тимошенко у роки президентства Януковича. Проте сама Тимошенко завжди заперечувала той факт, що підписала невигідну для України угоду, стверджуючи, що досягла 20% знижки від росіян. Сама угода була оскаржена в Стокгольмському арбітражі вже за президентства Порошенка.

"Дружба" та торгові війни з Росією

У лютому 2010 року президентом України став Віктор Янукович. Він та його Партія регіонів багатьма вважалися проросійськими ще в середині "нульових".

Янукович скасував конституційну реформу 2004 року, яка визначала Україну як парламентсько-президентську республіку, та встановив жорстку президентську вертикаль. Після цього він підписав Харківські угоди, якими було продовжено перебування російського флоту в Криму на 25 років. У відповідь на це росіяни зобов'язалися платити оренду та надати Україні знижку на газ. Угода була розкритикована багатьма політичними силами в Україні. У тому числі його критикували колишні президенти Леонід Кравчук та Віктор Ющенко. У самій же Партії регіонів стверджували, що Харківські угоди були логічним компромісом після газового контракту, який підписала Тимошенко.

2011 року Путін приїхав з візитом в Україну. Головною темою для розмови з Януковичем став вступ України до російського Митного союзу, в якому крім Росії були Білорусь і Казахстан. Проте водночас Україна перебувала на шляху створення зони вільної торгівлі з ЄС. Переговори про асоціацію України та ЄС розпочалися ще за президентства Ющенка і тривали з 2007 по 2012 рік.

А сам Янукович намагався всидіти на двох стільцях: продовжив декларувати прагнення інтеграції України в ЄС, а також погодився на співпрацю з Митним союзом за формулою "3+1". У ЄС повідомили, що варіант одночасного вступу до Митного союзу і асоціація з ЄС неможливі.

Для тиску на Україну Кремлем було вкотре розіграно "газову карту". Після того, як Україна виявилася мимовільним кандидатом на вступ до Митного союзу, знижки на газ для неї кудись зникли. Ціни на газ для України у 2012 році становили 430-450 доларів за кубометр.

А вже 2013 року тиск на Україну з боку Росії посилився. У липні 2013-го головний санітарний лікар РФ заявив про те, що у цукерках української компанії "Рошен" нібито знайшли канцероген бензопірен, і заборонив ввезення українського шоколаду до Росії. А вже у серпні росіяни оголосили Україні повноцінну експортну блокаду та внесли низку українських виробників до переліку ризикових. Все це відбувалося на тлі заяв російської влади про реакцію у відповідь на підписання Україною асоціації з ЄС.

Окрім іншого росіяни планували замінити Януковича більш зручним для них кандидатом, активізувавши роботу проросійських сил і створивши з них єдиний проросійський фронт, який висунув би свого кандидата в президенти. Ядром такого фронту мала стати громадська організація "Український вибір", яку контролював кум Путіна Віктор Медведчук.

Росіянам все ж таки вдалося схилити Януковича до відмови від підписання угоди про асоціацію з ЄС. Однак це, в свою чергу, призвело до масових акцій протесту, які пізніше назвуть Революцією Гідності.

Мінськ, АТО та Медведчук

Підготовка до вторгнення в Україну велася Росією ще за президентства Ющенка. Російська еліта та значна частина суспільства не вважали Україну повноцінною державою та припускали, що країни колишнього СРСР мають згодом стати частиною "руського миру".

Після втечі Януковича до Росії російські війська за допомогою колаборантів анексували Крим. Також проросійські сепаратисти за активної підтримки росіян організували масові виступи у низці українських областей. Пізніше владі та патріотично налаштованим активістам вдалося придушити ці виступи в більшості регіонів.

Проте у Донецькій та Луганській областях розв'язався повномасштабний збройний конфлікт. У ході конфлікту, який нова українська влада назвала антитерористичною операцією (пізніше операцією об'єднаних сил), українській владі вдалося локалізувати виступи проросійських сепаратистів. Проте через втручання російських військ конфлікт на Донбасі затягнувся, і на частині Донецької та Луганської областей було сформовано Донецьку та Луганську народні республіки.

Восени 2014 року між Україною, Росією та сепаратистськими формуваннями на Донбасі було підписано Мінський протокол (Мінськ-1), який у лютому 2015 року трансформувався у Мінські угоди (Мінськ-2) . Угода також передбачала припинення вогню, помилування для сепаратистів, встановлення Україною контролю над державним кордоном, а також надання особливого статусу сепаратистським регіонам. Таким чином конфлікт був заморожений на довгі роки.

При цьому з 2014 по 2018 рік між Україною та невизнаними республіками точилася активна торгівля, в ході якої сильно зросла роль кума Путіна Медведчука. Медведчук, який після приходу до влади Януковича пішов у тінь, після російського вторгнення на Донбас посилив свій вплив і часто зустрічався із президентом Петром Порошенком. Згідно з опублікованими у ЗМІ матеріалами, Медведчук тісно співпрацював з лідерами сепаратистів і займався постачанням енергетичного вугілля з не підконтрольних владі територій під виглядом вугілля з ПАР. До того ж кум Путіна цілком відкрито вирішував питання обміну полонених і брав участь у переговорах із Росією та сепаратистами у Мінську.

Крім того, за Порошенка Медведчук зумів отримати у своє володіння українську частину дизелепроводу "Самара-Західний напрямок". Це стало першим кроком до формування паливної імперії проросійського політика. Вже до 2019 року компанія друзів Медведчука Proton Energy Group стала одним із найбільших постачальників дизпалива в Україну. Так, у 2018 році через "трубу Медведчука" в Україну імпортували 30,5% дизельного пального. Також близькі до Медведчука та президента Порошенка компанії до 2017 року контролювали український ринок зрідженого палива.

Крім того, у роки президентства Порошенка спостерігався зліт медіаімперії Медведчука. Соратник кума Путіна Тарас Козак контролював телеканали NewsOne, 112, ZIK. Скуповувати телеканали Козак почав з 2018 року, і вже до 2019 року йому вдалося створити великий медіахолдинг "Новини".

Таким чином, Медведчук, який міг стати главою маріонеткової української держави у разі захоплення України російськими військами, з 2014 до 2019 року зумів пройти шлях від аутсайдера до одного з найвпливовіших проросійських політиків України.

Саме після розвалу імперії Медведчука та його політичного остракізму Кремль відмовився від планів встановити контроль над Україною політичним шляхом та розпочав пряму військову агресію проти України.