• Держфінансування vs приватні інвестиції
• Скільки коштує зняти фільм і коли він окупається
• Netflix і міжнародна дистрибуція як новий канал доходу
• Ринок ще не прибутковий, але грошовий потік позитивний
• Партнерство як умова виживання

Держфінансування vs приватні інвестиції

До повномасштабного вторгнення український кінематограф значною мірою залежав від державного фінансування. Війна змінила цю модель, і тепер бюджетна підтримка виробництва скоротилася, а галузь була змушена шукати альтернативні джерела капіталу.

Практика показує, що зйомки можливі й без держпідтримки, завдяки приватним інвесторам, які розглядають кіно як окремий клас активів поруч із нерухомістю, землею чи криптовалютою. 

Серед інвесторів одного з останніх українських повнометражних фільмів вирізняються кілька приватних осіб та одна з провідних вітчизняних OTT-платформ, які розраховують не просто повернути вкладені кошти, а й отримати прибуток.

Скільки коштує зняти фільм і коли він окупається

За оцінками продюсерів, типові терміни повернення інвестицій у прокатне кіно становлять близько 10–11 місяців. Це за умови, що фільм узагалі виходить у широкий прокат і знаходить свою аудиторію.

Щоб модель приватного інвестування в кіно працювала системно, індустрія орієнтується на кілька базових умов:

• системність, де фільмів має бути багато, а не один одиничний проєкт, і кілька інвесторів мають вкладати гроші одразу в пакет стрічок, розподіляючи ризик;
• прозорий розподіл ризиків і доходів, де учасники колаборації заздалегідь чітко домовляються, хто і скільки отримує в разі успіху чи провалу;
• обмежений чек одного інвестора, який орієнтовно не більш як $50 тис. від однієї особи, тоді як максимальний бюджет проєкту, на якому ще можна розраховувати на прибуток, тримається в межах приблизно $500 тис.

Такий підхід дозволяє залучати не лише профільних кіноінвесторів, а й менеджерів та власників середнього бізнесу, які раніше в кіновиробництво не вкладалися.

Netflix і міжнародна дистрибуція як новий канал доходу

Окремим і дедалі важливішим джерелом заробітку для українського кіно стала співпраця з міжнародними стримінговими платформами. На Netflix наразі представлено кілька десятків українських тайтлів — і це не данина моді, а комерційний розрахунок: національний контент демонструє достатньо високі показники перегляду, щоб платформі було вигідно в нього інвестувати.

Важливо, що йдеться не лише про купівлю вже готового продукту. Є практика, коли Netflix заходить у проєкт ще на стадії виробництва, тобто тобто фінансує зйомки в обмін на права на дистрибуцію. Це принципово інша модель, ніж класичний український прокат. По суті, вона знімає з місцевого продюсера частину фінансового ризику ще до виходу фільму на екрани.

Паралельно з кінематографом схожу трансформацію переживають і телегрупи. Наприклад, якщо до війни телевізійна реклама формувала 60–65% доходів великих медіахолдингів, то зараз ця частка впала до третини або нижче. Таким чином компанії диверсифікують дохід через диджитал-рекламу, гранти, дистрибуцію контенту на закордонних ринках і спонсорські інтеграції безпосередньо в контент.

Ринок ще не прибутковий, але грошовий потік позитивний

Попри зростання диверсифікації доходів, більшість гравців медіаринку станом на середину 2020-х не фіксують чистого прибутку. Причина — у амортизації виробничих витрат, здійснених за довоєнними, вищими цінами. Тут значна частка контенту в ефірі й досі знята до вторгнення. 

Водночас операційний грошовий потік (cashflow) у частини компаній залишається позитивним. Водночас, обсяг сплачених податків стає одним з індикаторів, які учасники ринку публічно наводять як доказ фінансового здоров'я бізнесу.

Партнерство як умова виживання

Необхідність колаборацій залишається ключовим лейтмотивом, який повторюють практично всі великі гравці українського кіно- і телеринку. Ідеться не лише про спільне виробництво контенту з іноземними студіями (наприклад, спільні проєкти з французькими партнерами), а й про більш глибоку інтеграцію: 

• об'єднання дистрибуційних потужностей, 
• спільні перемовини з міжнародними мейджорами про знижки на закупівлю контенту, 

і навіть гіпотетичне злиття українських медіагруп з великими OTT-сервісами для створення потужнішого гравця на рівні Східної Європи.

Одним з бар'єрів на цьому шляху виступає законодавство. У низці європейських країн (до прикладу, Франція, Німеччина) уже врегульовано питання об'єднання платформ, виробників контенту та телеканалів саме заради захисту національної культурної продукції від домінування глобальних стримінгів. В Україні ж, подібне регулювання поки в процесі обговорення.

В цілому, український кінобізнес перебудовується з моделі, залежної від держфінансування, на змішану систему приватних інвестицій, міжнародної дистрибуції та стримінгових контрактів. Заробити на виробництві фільму в Україні можливо, адже окремі проєкти повертають вкладення менш ніж за рік). 

Проте системний і масштабований бізнес вимагає не одного вдалого фільму, а

• портфеля проєктів, 
• прозорого розподілу ризиків між кількома інвесторами,
• та виходу за межі суто українського ринку через партнерства з міжнародними платформами. 

Для галузі загалом ключовим викликом залишається одне й те саме: чи вдасться перетворити воєнну необхідність у диверсифікації доходів на довгострокову конкурентну перевагу вже після завершення війни.