Вирватися з пекла: три історії про те, як мирні українці виходили з оточення у Бучі під дулами російських солдатів

Відкрийте нові горизонти для вашого бізнесу: стратегії зростання від ПриватБанку, Atmosfera, ALVIVA GROUP, Bunny Academy та понад 90 лідерів галузі.

12 грудня на GET Business Festival дізнайтесь, як оптимізувати комунікації, впроваджувати ІТ-рішення та залучати інвестиції для зростання бізнесу.

Забронювати участь

Кореспондент Delo.ua Ілля Требор виявився свідком початку евакуації з Бучі – міста-сателіту української столиці з населенням майже тридцять тисяч людей. Йому також вдалося поспілкуватися із трьома героями, які пережили нескінченний день втечі. З короткими поясненнями ми даємо ці три абсолютно різні, але такі однакові історії цілком, оскільки вважаємо, що вони є зразковим показником мужності та гуманізму українського народу.

Перед тим, як говорити про сам процес евакуації, варто сказати кілька слів про місце, з якого бігли наші герої. Усіх їх у цей непростий час об'єднав невеликий житловий комплекс на вулиці Пушкінська "РічТаун". Перебуваючи трохи далеко від центру Бучі та основних транспортних розв'язок, він практично з початку війни виявився відсіченим на два тижні від цивілізації.

На третій день війни тут зачинився останній магазин. На четвертий – аптека. У перші п'ять днів електрика вимикалася кілька разів, але її успішно відновлювали. Незабаром вона зникла повністю. Разом з інтернетом та мобільним зв'язком. Зателефонувати комусь можна було лише залізши на верхні поверхи.

Приблизно тоді ж у більшості жителів, яких виявилося близько ста людей, зникла вода. Єдиним порятунком стали сусіди на нижніх поверхах, яким не бракувало тиску для напору. Проте 6 березня вода закінчилася й у них. Наступного дня відключили газ. Опинившись на порозі локальної гуманітарної катастрофи, люди заряджали телефони від генератора у дворі та готували їжу на багаттях.

Про масову евакуацію з Бучі стало відомо вранці 9 березня. На всі збори у людей пішло не більше пів години. Практично всі жителі "РічТауну" виїхали на своїх чи сусідських машинах. У будинках залишилися кілька людей похилого віку, які відмовилися покинути квартири.

Алік, чоловік середнього віку зі стомленою особою, який працював облицювальником, був одним із тих, хто прийшов у ЖК вже після початку війни. Він із дівчиною жив у парі кілометрів від комплексу. З собою вони взяли лише пару сумок, машину та двох котів. Він наполягає: про те, щоб залишити вихованців, мови навіть не йшло.

Спочатку у підвалі було холодно та сиро. Але я зробив там ліжко для дівчини, обігрівач перетягнув туди. Ми терпіли десь п'ять днів, потім у нас здали нерви. Постійно ходили чутки, що десь блукають кадировці чи ще хтось. Було страшно. Я знайшов у Телеграм дівчину, яка писала, що вона з "РічТауна". Попросив допомоги. Вона відповіла, що зараз спробує зв'язатися із кимось. І ось хлопець, який мав ключі від місцевого спортзалу в підвалі одного з будинків, написав: "Я можу під'їхати".

Спочатку ми сиділи там по 2-3 години. Потім добу не виходили — були сильні обстріли. У спортзалі там і лишилися жити. Спочатку було легше, коли світло ще було. А потім його вимкнули. А ще вимкнули газ. Бігали на вулицю готувати.

У нас була дівчина, старша по підвалу. Вона стежила за новинами. Вона має свої зв'язки, знайомства. Спочатку вона була проти виїзду. А тут забігла і сказала: виїжджаємо, дають добро. Швидко зібралися. Я своєю машиною. Ближче до 11:00 ми виїхали до Бучанського міськради, але в мене спустило колесо. Ми змогли повернутися туди, де винаймали будинок. Взяли дві запаски, поїхали назад. Чекали на евакуацію до чотирьох годин, поки не з'явився російський військовий і не розповів, як виїхати.

Ми швидко зібралися та поїхали. Після трьох годин їзди в машині з'явилася проблема. За цей час проїхали лише десять кілометрів, і в мене закипів радіатор. Під час кожної зупинки я глушив машину, провітрював двигун. Через це було страшно на українських блокпостах. Я боявся, що остаточно заглухну — там світло потрібно вмикати, документи показувати. А потім ми доїхали до Києва, вже надвечір. Куди далі, ще думаємо. Може, поїдемо до Харківської області або Черкаської".

Максим — юнак із приємним, відкритим обличчям. Він жив неподалік РК і працював на своєму бусику Renault Master. На ньому він вивіз до Києва майже тридцять людей, повністю взявши на себе спілкування з російськими військовими на блокпостах. Частина з тих, кого він вивіз, вирішила їхати разом з ним далі.

Незабаром зрозумів, що потрібне житло. Сподобалася Буча, а в ній маленький клубний будиночок на 12 квартир неподалік "РічТауну". Жив у родичів, поки все будував. Заїхав 23 лютого, ліг спати. Наступного дня дзвонить товариш із Чаплинки. Запитує: "У вас спокійно?" Кажу: "У сенсі?" Він каже: "Нас бомблять, ми у підвалі сидимо". Я одразу зателефонував батькам: де вони, що з ними. Вони сиділи вдома. Сказав їм швидко зібратися, взяти документи та бігти до бомбосховища. У нас там автопарк поряд із будинком. Вони прибігли, а звідти люди тікають: не працює вентиляція, і всередині всі задихаються.

Подзвонив другові, попросив забрати батьків. У нас у Бучі тоді було спокійніше. Я думав: а куди їхати? До батьків — незрозуміло, що там. Вони мені в обід уже зателефонували, сказали, що в Чаплинку танки заїхали. Це ж 8 кілометрів до нашого пропускного кордону.

Я перший день провів у підвалі у себе. Але там глиняні стіни та в ньому перебувати небезпечно. Якщо поряд щось потрапить, то засипле. Дивився гугл-карти і не знаходив у Бучі притулків. В результаті мене відвели до звичайного підвалу. Якраз розпочався обстріл Гостомеля з повітря.

Люди потім розійшлися по квартирах. А я в своєму будинку один – страшно. Вирішив залишитись у підвалі. Ночував я там. Вранці сходив додому, стало тихіше. Поки зайшов усередину, все знову почалося. Зібрав якісь зміг речі і повернувся до підвалу. Там було вже багато людей. Нам сказали, що відкрили тренажерний зал, і ми туди перемістилися.

Ось із другого чи третього дня я там і сидів, тільки вилазками додому бігав через лісок іноді. Але взагалі намагався якнайменше ходити — можна було зачепити розтяжки. Ще й не знаєш, хто в тому лісі ховається. Тож просто брав їжу. Одного разу навіть вдалося зварити макарони.

Люди намагалися виїжджати, але на свій страх та ризик. Колон особливо не було, так по кілька машин. Але ти не знаєш – доїдеш чи ні. Тим більше, що з'явилася інформація про обстріл мирних. Якось одну групу зібрали, вона поїхала, і буквально через 2-3 години до нашого будинку потрапив снаряд. Ми всі побігли до спортзалу, бо там діти були. Але стіни не пробило, хоч вибило плитку на стелі і лопнуло дзеркало. Дівчинці однієї, років десяти, осколок глибоко подряпав чоло.

Після цього дуже страшно стало. Я написав батькам повідомлення: "В нас потрапив снаряд, зі мною все гаразд". Але в цей момент зв'язок зник, і дивом воно не відправилося — я уявляю, що з ними було б, якби я відправив це повідомлення і вже після нього зник. А пропав я для рідних на три доби, ніяк не міг зв'язатися з ними. Потім уже вдалося батькові додзвонитися, але важко: і в них же глушать зв'язок, і у нас немає жодної палички на телефоні.

Десь із п'ятого березня вимкнули світло. Почали готувати все на багаттях. І ось восьмого березня ми тільки сіли готувати — біжить бабуся, яка сиділа з нами, і каже: солдати йдуть. Хто встиг, той сховався. Росіяни до нас у подвал не заходили, біля просто постояли, привітали дівчаток із восьмим березня.

А ще там йшов дідусь один. Вони в нього спитали, які у нас стіни. Пощастило, що він зорієнтувався та сказав, що слабкі. Я думаю, що вони планували нас вигнати зі спортзалу і там залишитись. Але не лишилися. Хоча пройшли під'їздами, зірвали камери. Щоправда, третьої доби світла не було і нічого не працювало. Після цього вони пішли.

Дев'ятого березня ми прокинулися, нам сказали, що у кафе неподалік роздають пельмені. Пішли, забрали продукти, що залишилися, знайшли дрова. А в мене бувають проблеми з тиском, я натягався всякого — повернувся, приліг. І забігає хтось, кричить, що збираємось і виїжджаємо. Сказали виїжджати терміново, бо ні хера не залишиться і ЖК будуть бомбити. Сказали, що треба до 11:00 години під міську раду приїхати. А в мене в машині здох акумулятор — ми не могли її завести, штовхали.

Завантажили скільки могли людей. Влізло чоловік двадцять п'ять: п'ятеро дітей, старі, жінки, кілька чоловіків і сумки. Ми напихалися та виїхали колоною. На блокпості нас зупинили росіяни, перевірили особисті документи, документи на машину. Ми доїхали, а в нас мало палива. Попросили хлопців, щоб вони сходили попросили, в кого позичити солярки. Нам відлили п'ять літрів. Потім бігали шукали викрутки, щоб змінити акумулятор. У підсумку з одинадцятої години і до четвертої ми стояли. Не було точної інформації, автобуси так і не пропустили. Колона поїхала сама, а до нас приєдналося ще чотири особи.

І ось ми десь з чотирьох до восьмої години їхали те, що я їздив до цього 30 хвилин. Плюс постійні блокпости російські, потім наші блокпости. Їхали, звісно, напружено. Скрізь обстріл. Плюс ти їдеш, а на тобі відповідальність за людей. Треба їхати вдивлятись у дорогу — все побите. Ми їхали, і там така картина: велосипед лежить, а поряд дідусь. І це мирний мешканець насправді. Його просто вбили. Проїхали "Епіцентр", там стоїть зламана машина. Кидаю погляд, а там труп лежить. І вже видно, що довго. Все побите, все зруйноване, склади валяться. Посередині дороги стоїть обстріляний бус Червоного Хреста.

Ми ось так пленталися. Назустріч проїхав російський БМП, або що там у них. Потім нас надовго зупинили. Росіяни ж такі "добрі", зазирнули в машину, запитали, чи є у дітей їжа. Сказали: зачекайте п'ять хвилин, цукерок дамо. Принесли воду та цукерки. А при них же не скажеш "не беріть". Хоча я хотів крикнути, щоби не їли. Ти ж не знаєш, що вони собі придумали. Потім дізнався – наші цукерки чи ні. Виявилися наші. Як я зрозумів, вони обмородерили якийсь магазин і всі ці батончики нам видали. І теж: видно, що мужики бували, але їх дуже мало. Здебільшого молодь та буряти.

Я врешті решт молився, щоб доїхати. Тому що всі трохи ходять по салону, то там звук якийсь у машині, то там. Дорога то під гірку, то ще щось. Плюс вона, як піаніно, вся в слідах від гусениць. Палива витрата була у нас чотири літри на 100 км. Тому що ми дуже повільно їхали та дуже навантажені. Нас тридцять людей плюс сумки. У середньому 100 кг. Три тонни при вантажопідйомності буса в тонну двісті.

Вже коли на нашу територію заїхали, тероборона та поліція пояснили мені, як вивезти людей далі. Я так розумію, не всі на потяг сядуть і все одно хоч хтось та й поїде зі мною. Отак і виїхали. До Києва приїхали, нас нагодували, тут тепло. Трохи посплю, відійду і на Західну Україну поїду. У мене брат там, але він ще не написав, де саме. Він десь біля кордону, вони волонтерять. І я розумію, що моя машина там зайвою точно не буде".

І Максим, і всі люди з його бусу застрягли біля Бучанської міськради на холодні та довгі п'ять годин. За цей час під стінами мерії зібралося кілька тисяч людей — щільною колоною вони стояли та чекали на автобуси. Іноді виходив чоловік із рупором і розповідав, що візьмуть лише жінок та дітей, що не варто брати багато сумок. Попереджав, що домовленості щодо приватних авто немає.

Десь до першої години дня до міськради під'їхав російський танк із солдатами. Але вони жодного стосунку до евакуації не мали – просто патруль. Приблизно в цей час до Максима звернулися ще четверто із проханням взяти їх "на борт". Серед них опинилася і Маріанна, яка з родичем бігла з Гостомеля пішки.

Ми пішли через ліс, десь за сорок хвилин дісталися автопарку. Там теж їхали росіяни танками, і вони нас теж прогнали. Зрештою ми вирішили піти далі, шукати допомоги по будинках. Так і потрапили до "РічТауну". Це було 4 березня. Люди нам надали притулок, нагодували, дали переночувати. Ми жили у спортзалі.

Вранці 9 березня вирішили самі йти пішки на Романівку (село на Київщині — Delo.ua ). Вийшли о сьомій ранку, дійшли до "Новуса" в Бучі. Побачили, що там діється. Нам сказали, що все повністю окуповано і нікуди ми не пройдемо. Ми повернулися назад, і буквально протягом пів години знову сказали, що потрібно пробиратися до Бучанського міської ради. Ми вийшли пішки, але попалися добрі люди з машиною і довезли нас.

Вже біля міськради зустріли людей, які дали притулок нам у перший день, та Максима на мікроавтобусі. Він узяв нас із моїм хрещеним у машину і привіз на залізничний вокзал до Києва. Далі я сама їду до Львова, а потім  до Угорщини".

Два наступні дні евакуація з Бучі тривала: вранці 10 березня на центральний залізничний вокзал до столиці прибула ще одна група біженців із передмістя. Багато хто з них не затримувався і одразу ж сідав на потяги, які йшли на Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ та до кордону. У самому "РічТауні" залишилися кілька людей похилого віку. Деякий зв'язок з ними є, про нові хвилі евакуації вони знають, але їхати не збираються. Не хочуть кидати житло, хоча ні газу, ні води, ні нормальної їжі там практично не залишилося. Але пенсіонери сподіваються вижити і обіцяють доглядати котів, які залишилися там разом із ними.